Розділ 38

   Леся перечитала останній запис Андрія ще раз. «Якщо Софія згадає, ким була, не дозволяй їй назвати своє справжнє ім’я біля Дзвона». Вона тримала блокнот на колінах, міцно притискаючи долонею сторінку. Чорнило не розпливалося, літери не зникали. Попередження залишалося незмінним.
- Що там? — запитав Володимир, не відводячи погляду від дороги.
   Леся не відразу відповіла. Вона подивилася на Софію, яка сиділа поруч із Назаром на задньому сидінні. Жінка дивилася у вікно. Її довга сива коса лежала на плечі, а руки були складені на колінах. Після того, що сталося в будинку, вона майже не говорила.
- Андрій залишив ще один запис, — нарешті сказала Леся. — Він попереджав, що Софія не повинна називати своє справжнє ім’я біля Дзвона.
   Володимир міцніше стиснув кермо.
- Чому?
- Цього він не пояснив.
   Софія повернула голову.
- Покажи.
   Леся вагалася.
- Софіє, можливо, краще спочатку розібратися…
- Я маю право знати, що написав Андрій!
   У її голосі не було роздратування, лише втома людини, яка надто довго намагалася втримати спогади, що вислизали з пам’яті.
   Леся простягнула їй блокнот. Софія прочитала запис. Її обличчя залишалося нерухомим, але пальці почали тремтіти.
- Він знав, — прошепотіла вона.
- Що саме? — запитала Леся.
    Софія закрила блокнот, але не віддала його відразу.
- Що я можу згадати своє перше ім’я.
- Ви вже згадали його?
- Ні, але тепер розумію, чому боялася повертатися до Старого Яру.
- Ви сказали, що були тією, хто мав розбудити Дзвін, — нагадала Леся. — Що це означає?
   Софія заплющила очі.
- Я не можу пояснити всього. У моїй пам’яті залишилися окремі уривки. Я пам’ятаю камені, криницю, голос Олега. Пам’ятаю Тараса, який тримав уламок знака. А ще пам’ятаю, що перед тим, як ми вирушили до Старого Яру, хтось сказав мені: якщо я почую власне ім’я з темряви, то повинна мовчати.
   Леся нахилилася ближче.
- Хто це сказав?
-  Не знаю...
- Олег?
- Можливо.
- Тарас?
   Софія похитала головою.
- Я не пам’ятаю.
   Назар, який досі мовчав, подивився на неї.
- А якщо це був той четвертий друг? Мирон здається... 
   Софія повільно повернулася до нього.
- Тоді виходить, що він знав більше за нас усіх.
- Можливо, саме тому його ім’я стерли, — припустила Леся. — Не для того, щоб приховати, ким він був, а щоб ніхто не зміг його покликати.
   Володимир поглянув у дзеркало заднього виду.
- Ну хоча б, у нас є ім'я, зможемо перевірити на місці, чи справді це воно... 

* * *

   Автомобіль рухався вузькою дорогою. Дерева обабіч ставали дедалі густішими, а туман, який раніше відступав перед машиною, тепер знову починав збиратися на узбіччях. Леся помітила, що він не рухався довільно. Довгі сірі смуги тягнулися в одному напрямку - до Старого Яру.
- Володимире, — сказала вона. — Ви бачите?
- Бачу.
- Він ніби показує нам дорогу.
- Не поспішай робити висновки, — відповів чоловік. — Можливо, хоче, щоб ми думали саме так.
   Софія притиснула долоню до грудей.
- Він не показує дорогу.
   Усі повернулися до неї.
- Тоді що він робить? — запитала Леся.
   Софія подивилася на туман.
- Він повертає мене туди, де я залишила обіцянку.
   Дорога до Старого Яру була порожньою, коли автомобіль минув останні будинки Тихолісу, навіть знайомі звуки зникли. Не було чути птахів, не тріщали гілки, не шелестіло листя. Здавалося, ліс затамував подих.
   Володимир зупинив автомобіль на невеликому майданчику перед поворотом до старої кам’яної споруди.
- Далі пішки, — сказав він. — Якщо туман знову почне змінювати дорогу, нам буде важче розвернутися.
   Назар першим відчинив дверцята, але Володимир зупинив його.
- Не виходь сам!
   Хлопець кивнув і дочекався, поки всі зберуться біля автомобіля.
   Леся поклала блокнот Андрія в сумку. Кам’яний уламок вона загорнула в тканину, яку знайшла в бардачку, і сховала окремо. Після подій у будинку їй не хотілося торкатися його голими руками.
   Софія вийшла останньою. Вона довго стояла біля машини, дивлячись на стежку між деревами.
- Ви можете залишитися тут, — сказала Леся. — Ми підемо вперед і перевіримо споруду.
- Ні...
- Вам страшно повертатися.
- Так, — відповіла Софія. — Але я вже багато років тікала від цього місця. Більше не хочу!
   Вона поправила комір куртки й рушила першою.
   Володимир одразу пішов за нею, тримаючись на відстані кількох кроків. Назар і Леся замикали групу.
   Стежка була вологою. Під ногами хрустіли гілки, а на каменях лежав тонкий шар моху. Час від часу між деревами з’являлися знайомі обриси, але варто було придивитися, як вони зникали.
   За кілька хвилин вони побачили стародавню споруду. Темні камені були вкриті мохом, а біля входу чорнів отвір старої криниці. Проте тепер навколо споруди не було туману. Він зібрався всередині.
   Леся зупинилася.
- Минулого разу він виходив звідти, — сказала вона.
   Володимир підняв ліхтар і направив світло на вхід.
- Тримайтеся разом.
   Софія не дивилася на отвір. Її увага була прикута до кам’яної стіни праворуч від входу. Там, де раніше вони знайшли напис про три речі, тепер виднілися нові подряпини.
   Жінка підійшла ближче.
- Не торкайтеся! — попередила Леся.
   Софія зупинилася, але не відступила. На камені було викарбувано:
ПЕРШИЙ ЗБЕРІГАЄ ІМ’Я.
ДРУГИЙ ЗБЕРІГАЄ ЗНАК.
ОСТАННІЙ ЗБЕРІГАЄ МОВЧАННЯ.
   Назар прочитав напис уголос.
- Що це означає?
   Леся дістала блокнот і перегорнула сторінки до малюнка дзвона.
- Можливо, це стосується трьох людей, які мали щось зберігати.
- Перший, другий, третій і останній, — сказав Володимир. — Але хто з них Софія?
   Софія стояла нерухомо.
- Я була останньою.
   Леся повернулася до неї.
- Ви впевнені?
- Ні, але тепер розумію, чому не могла розповісти вам про ту ніч.
   Вона підняла руку й указала на третій рядок.
- Останній зберігає мовчання. Я мовчала багато років, навіть тоді, коли хотіла розповісти правду, не могла пригадати, що саме повинна сказати.
- А перший? — запитав Назар. — Хто зберігав ім’я?
   Софія заплющила очі.
- Можливо, Тарас.
- А другий зберігав знак? — продовжила Леся.
- Так, але я не знаю, хто саме...
- Ще був четвертий... - нагадав Володимир. 
- Так, можливо він зберігав ім'я... 
- І ще Олег... 
- Нам потрібно знайти решту фрагментів, — сказав Володимир. Він підійшов до стіни й уважно оглянув написи.
- Тут є ще щось.
   Під трьома рядками виднівся майже непомітний символ. Три короткі лінії та коло. Той самий знак, який Андрій малював у блокноті.
   Леся дістала загорнутий уламок і обережно розгорнула тканину. Камінь був холодним. На ньому знову з’явилося ім’я Мирон.
   Щойно Леся піднесла його до стіни, напис змінився.
НЕ МИРОН.
   Літери виникали одна за одною.
ЦЕ ІМ’Я ЙОМУ ДАЛИ ВИ.
   Софія відступила.
- Ні…
- Ви згадали щось? — запитала Леся.
   Жінка притиснула долоні до скронь.
- Ми не дали йому це ім’я. Принаймні не всі разом. Я пам’ятаю, що він сам назвав його, коли вже не міг згадати свого справжнього.
- Хто був поруч? — запитав Назар.
- Тарас, Олег і я.
- А четвертий друг?
   Софія похитала головою.
- Мирона вже не було з нами.
   Леся відчула, як у неї холонуть руки.
- Що означає «вже не було»?
   Софія дивилася на камінь.
- Він зник раніше, ніж ми повернулися до криниці.
- Тобто четвертий друг зник ще до того, як Олег спустився вниз?
-  Я не впевнена, але коли ми почали шукати його, Тарас сказав, що не можна вимовляти його ім’я. Він сказав, що це може привести нас до нього.
- А потім ви забули його ім’я, — тихо промовила Леся.
   Софія кивнула.
- І, мабуть, не лише я.
   Володимир оглянув ліс.
- Якщо він зник раніше, то кого ви залишили в криниці?
   Софія не відповіла.
   З отвору старої криниці долинув звук: не дзвін, не голос, а тихий скрегіт, наче камінь повільно рухався під землею.
   Усі завмерли.
   Леся опустила погляд на уламок. Напис «НЕ МИРОН» зник. Замість нього проступили нові слова.
ВІН БУВ ПЕРШИМ.
- Першим що? — прошепотів Назар.
   Камінь залишився нерухомим.
   Софія повільно повернула голову до криниці.
- Першим, кого покликали.
   Володимир направив ліхтар у темний отвір. Світло торкнулося вологого каміння, але за кілька метрів зникло в непроглядній темряві.
- Ми не спускаємося туди без плану, — сказав він. — Спочатку оглянемо споруду.
   Леся кивнула. Вона теж не хотіла поспішати. Минулого разу вони ледь вибралися звідси, а тепер навіть не знали, що саме шукали.
   Вони обійшли кам’яну споруду ззовні. На задній стіні Леся помітила кілька заглиблень. Три з них були круглими, одне мало форму вузького прямокутника.
- Тут щось було закріплено, — сказала вона.
   Назар підніс ліхтар ближче.
- Може, фрагменти знака?
- Можливо. Але чому один отвір відрізняється від інших?
   Софія підійшла до стіни. Вона не торкалася каменю, лише дивилася на заглиблення.
- Тому що там був не уламок.
- А що? — запитав Володимир.
   Софія ковтнула повітря.
- Ключ.
   Леся повернулася до неї.
- Який ключ?
- Я не знаю, як він виглядав. Пам’ятаю лише, що Тарас тримав його в руці. Він сказав, що ключ не можна залишати біля криниці, що якщо хтось знайде його, то зможе відкрити те, що має залишатися зачиненим.
- І де він зараз? — запитала Леся.
   Софія заплющила очі.
- Я не пам’ятаю.
   З глибини споруди знову долинув скрегіт. Цього разу він був ближчим.
   Володимир відступив від стіни.
- Досить! Повертаємося до входу.
   Але Леся помітила ще один напис. Він був вирізаний нижче заглиблень, майже біля самої землі. Частину літер приховував мох. Вона присіла й обережно прибрала його краєм рукава. На камені було написано:
ТАРАС НЕ ПОВЕРНУВСЯ САМ.
   Леся перечитала слова.
- Софіє, подивіться.
   Жінка підійшла ближче. Щойно вона побачила напис, її обличчя змінилося.
- Це неправда.
- Звідки ви знаєте?
- Бо Тарас повернувся разом зі мною.
- Куди?
   Софія повільно відступила.
- Додому.
- Ви впевнені?
- Так.
- Тоді чому напис говорить, що він не повернувся сам саме сюди?!
   Софія не відповідала. Вона дивилася на слова, наче намагалася змусити їх зникнути.
   Леся піднялася.
- Можливо, Тарас повернувся не один, бо разом із ним вийшло щось інше? - зробив припущення Володимир.
   Назар зблід.
- Тату, ти маєш на увазі істоту?
- Так, таке цілком можливо!
   Софія різко похитала головою.
- Ні! Ні, ви не розумієте! Тарас не міг привести її з собою... Він намагався зупинити Дзвін!
- Тоді, можливо, саме тому він не повернувся сам, — сказала Леся. — Він приніс із собою щось, що мало його зупинити.
   Володимир уважно подивився на напис.
- Або щось, що мало його замінити.
   Ці слова змусили Софію підвести голову. На її обличчі з’явився страх, якого Леся ще не бачила.
- Не кажіть так!
- Чому?
- Тому що я вже чула це раніше.
- Від кого?
   Софія повільно перевела погляд на криницю.
- Від самого Дзвона...