Розділ 37

   Леся перегортала сторінки блокнота, шукаючи будь-яку згадку про Дзвонаря. Андрій не міг знати всього, але він уже знайшов зв’язок між іменами, пам’яттю та Дзвоном. Якщо він дійшов до цього висновку, то, можливо, залишив ще одну підказку.
   На останніх сторінках вона знайшла кілька слів, написаних майже нерозбірливо.
«У кожного Дзвонаря є знак. У кожного знака є ім’я, але останній Дзвонар не має власного імені, доки не назве ім’я того, хто залишився внизу».
   Леся перечитала запис.
- Ось чому воно вимагає знайти справжнє ім’я.
   Назар нахилився над блокнотом і прошепотів:
- Мені тут спало на думку: якщо Софія...
   Дівчина поглянула на нього.
- Ш-ш-ш... Поки тримай цю думку при собі...
- Але вона все одно не пам’ятає всього!
- Я думаю, саме тому туман і повертається, — сказала Леся. — Він не може остаточно завершити те, що почалося багато років тому.
   Володимир повільно провів долонею по обличчю.
- Зачекайте, якщо Дзвонар має назвати ім’я, то що станеться, коли Софія це зробить?
   Леся подивилася на чоловіка, в потім продовжила читати. Нижче був ще один запис, коротший за попередній.
«Коли останній Дзвонар назве справжнє ім’я, двері відчиняться, але не завжди для того, хто чекає з іншого боку».
- І що це за відповідь, — хмикнув Назар.
- Це, скоріш за все, попередження, — відповіла Леся. Вона відклала блокнот і подивилася на Софію.
- Софіє, скажіть, будь ласка, що буде, коли Дзвонар назове ім'я?
    Софія сиділа біля стіни. Її обличчя здавалося старшим від утоми.
- Я не знаю, - видознула вона.
- Але щойно ви сказали, що не можна повертатися до заходу сонця, бо Дзвін почне кликати тих, чиї імена забрав, як Дзвін без Дзвонаря почне кликати?
   Софія підняла на неї очі.
- Я не можу пояснити.
- Тоді спробуйте згадати, що ви робили тієї ночі. Не обличчя, не імена - просто дії.
   Жінка довго мовчала.
- Ми прийшли до криниці. Олег хотів спуститися. Тарас намагався його зупинити. Наш четвертий друг стояв позаду мене. Я пам’ятаю, що тримала щось у руках. Воно було важким і холодним.
- Кам’яний уламок? — припустила Леся.
- Можливо, потім я почула дзвін. Олег покликав мене. Я хотіла підійти до нього, але хтось схопив мене за руку.
   Софія замовкла, намагаючись відновити спогад.
- Хто? — тихо запитав Назар.
- Не знаю. Я не бачила обличчя, лише відчула, що ця людина не хоче, щоб я спускалася, в потім я почула голос із криниці. Він назвав мене іншим ім’ям.
   Леся повільно випросталася.
- Іншим ім’ям?
   Софія кивнула.
- Я не пам’ятаю його, але коли голос вимовив його, я зрозуміла, що мушу залишитися.
- Залишитися де?
- Біля криниці. - Вона раптом затулила рот долонею. -Ні! Ні, це неправильно!
- Що саме?
- Я не залишилася! Я пішла!
   Софія дивилася на свої руки, наче намагалася знайти на них сліди минулого.
- Я пішла, а хтось залишився замість мене.
   Леся відчула, що ці слова змінюють усе, що вони знали.
- Ви думаєте, що хтось погодився піти до криниці замість вас?
- Я не знаю, але я пам’ятаю, що чула, як за мною зачинилися двері.
- Які двері? — запитав Володимир.
   Софія заплющила очі.
- Не знаю... Можливо, я бачила їх уві сні. Можливо, це спогад. Я вже не можу відрізнити одне від іншого.
   Леся поглянула на знак на камені - три лінії і коло... Знак був простим, але тепер вона розуміла, що він міг означати більше, ніж просто шлях до криниці. Можливо, він позначав того, хто залишився охороняти Дзвін. Можливо, саме так визначали Дзвонаря.
- Софіє, — сказала вона. — Коли ви були молодою, вам хтось передав цей кулон?
   Жінка торкнулася пластинки.
- Не пам’ятаю.
- А ім’я Тараса ви знали завжди?
- Так. Його я пам’ятаю.
- Тоді чому не пам’ятаєте обличчя четвертого друга?
   Софія подивилася на неї з безпорадністю.
- Бо його ім’я було останнім, яке я мала назвати.
   Леся завмерла.
- Що ви маєте на увазі?
   Софія повільно похитала головою.
- Не знаю. Це просто слова, які виникли в мене в голові.
   Назар хлопнув у долоні.
- Все сходиться! Вона, сама цього не розуміючи і не пам'ятаючи, є Дзвонарем!
 І тут на мить усім здалося, що вони почули ще один дзвін, але цього разу звук долинув не з вулиці. Він пролунав усередині будинку.
   Кам’яний уламок здригнувся на столі. Кулон Софії піднявся на тонкому ланцюжку, ніби хтось потягнув його вгору. Металевий фрагмент повернувся зворотним боком до Лесі. На ньому проступили нові подряпини.
   Леся піднесла лампу ближче. На звороті, під ім’ям Тараса, з’явилися маленькі літери, яких раніше не було.
ОСТАННІЙ ДЗВОНАР.
   Назар відступив від столу. Володимир нічого не сказав. Він дивився на напис, намагаючись знайти пояснення, яке не мало стосунку до всього, що вони пережили.
   Софія не рухалася. Вона дивилася на кулон, а по її щоках повільно текли сльози.
- Ні, — прошепотіла вона. — Це не може бути правдою!
   Леся обережно торкнулася її плеча.
- Софіє…
- Я не Дзвонар. - Вона сказала це тихо, але впевнено. - Я не Дзвонар і ніколи ним не була.
   Та кулон продовжував висіти в повітрі, а літери на ньому темніли.
ОСТАННІЙ ДЗВОНАР.
   Софія схопила ланцюжок і різко зірвала його з шиї. Кулон упав на стіл, ударився об кам’яний уламок і розколовся.
   Леся скрикнула.
   Фрагмент із написом «Тарас» відлетів убік. Другий, менший шматок залишився біля блокнота Андрія. На його поверхні був вирізаний знак: три короткі лінії й коло, а під знаком виднілося ще одне слово - СОФІЯ.
   Жінка відступила до стіни.
- Ні…
   Леся підняла уламок, але відразу поклала його назад. Вона не хотіла торкатися каменю, поки не зрозуміє, що саме сталося.
- Чому ваше ім’я на знаку? — запитала вона.
   Софія похитала головою.
- Я не знаю.
- Можливо, ви і були останнім Дзвонарем, який скинув свою ношу на іншого?
- Ні! - Софія підвищила голос і тут же замовкла, ніби сама злякалася власної реакції. - Я не пам’ятаю нічого такого. Я не пам’ятаю, щоб давала обітницю, не пам’ятаю, щоб брала на себе якусь відповідальність. Я лише хотіла повернутися додому.
- Можливо, саме це й сталося, — сказала Леся. — Ви повернулися додому, але залишили когось у криниці.
   Софія заплющила очі.
- Я не хотіла.
-  Я знаю.
- Ні, ти не знаєш! — вигукнула жінка. — Ти не знаєш, що я чула тієї ночі. Не знаєш, як він кликав мене, як благав не залишати його. Я хотіла повернутися, але не могла. Я чула дзвін, і кожного разу, коли намагалася зробити крок до криниці, мені здавалося, що хтось стоїть позаду й тримає мене.
   Вона затулила обличчя руками.
- Я втекла! Я залишила його там, а потім забула!
   У кімнаті настала тиша.
   Леся не знала, що відповісти. Вона хотіла вірити Софії, але не могла забути напис на камені. Якщо Софія справді була останнім Дзвонарем, то її забуття могло бути не випадковим. Можливо, вона втратила пам’ять, щоб не пам’ятати власної провини, в можливо, хтось забрав її спогади, щоб вона більше не могла виконати те, що мала зробити.
-  Ми повинні повернутися до Старого Яру, — сказала Леся. — Нам потрібно знайти третій уламок і з’ясувати, що означає цей знак.
- До заходу сонця залишилося мало часу, — нагадав Назар. 
   Володимир підійшов до вікна. Він обережно відсунув край штори й подивився на вулицю.
   Туман уже заповнив двір. За ним не було видно воріт, дороги чи сусідніх будинків. Уся вулиця зникла за густою сірою пеленою.
- Ми нікуди не поїдемо, поки не зрозуміємо, чи безпечно виходити, — сказав він.
-  Ми не можемо чекати! Я не впевнена, що Софія мала рацію з приводу "до заходу сонця не можна", — заперечила Леся.
- А якщо це пастка? 
- А якщо це єдиний спосіб дізнатися правду?
   Володимир повернувся до неї.