Розділ 36

   Автомобіль стояв біля будинку Олега. За зачиненими дверима досі лунали удари, але поступово вони ставали тихішими. Спочатку хтось бив у деревину обома руками, потім удари перетворилися на повільне постукування і нарешті все стихло.
   Леся не відразу відпустила кам’яний уламок. Вона сиділа на передньому сидінні, стискаючи його в долоні, і дивилася на слово, яке проступило на поверхні.
   МИРОН.
   Ім’я не було знайоме, і це викликало ще більше запитань. Софія стверджувала, що так вони називали свого друга після того, як він забув власне ім’я. Однак чому саме це ім’я з’явилося на камені? Хто вирізав його на фрагменті знака? І чому істота вимагала знайти справжнє ім’я до заходу сонця?
   Леся розтиснула пальці й піднесла уламок ближче до вікна. На його поверхні залишилася тонка смуга вологи. Вона провела по ній пальцем, і камінь раптом став холоднішим.
- Поклади його, — тихо сказала Софія.
   Леся повернулася до неї.
- Чому?
- Будь ласка.
   У голосі жінки не було суворості. Вона дивилася на уламок якимось страхом, що Леся мимоволі стиснула його знову.
- Це другий фрагмент нашого знаку... Навіщо його ховати?
   Софія похитала головою.
- Я знаю, що його не можна тримати довго.
- Але щойно ви казали, що не пам’ятаєте, що сталося в Старому Яру. Звідки тоді знаєте, що камінь небезпечний?
   Софія опустила очі.
   Володимир, який сидів за кермом, повернувся до них. Його обличчя було напруженим, а на скроні виступила краплина поту, хоча в салоні було холодно.
- Леся має рацію. Нам потрібні пояснення. Ми вже бачили достатньо, щоб розуміти: кожна ваша недомовка може коштувати нам часу.
- Я не намагаюся вас обманути, — відповіла Софія.
- Тоді розкажіть усе, що пам’ятаєте!
- Я розповіла.
- Ні, — заперечила Леся. — Ви розповіли те, що змогли пригадати, але щоразу, коли ми наближаємося до чогось важливого, ви замовкаєте. Ви впізнали знак на дверях. Ви зрозуміли, що фрагмент кулона пов’язаний із Тарасом. Ви злякалися, коли побачили постать у вікні, а коли почули голос із другого поверху, то сказали, що не знаєте, кому він належить, хоча було видно, що це неправда...
   Софія повільно підняла голову.
- Я справді не знаю, кому він належав.
- Але ви його пам’ятаєте?
   Жінка не відповіла.
   Назар сидів біля неї, тримаючи руки на колінах. Він дивився то на Софію, то на уламок у руках Лесі. Здавалося, хлопець хотів щось сказати, але не наважувався перебити розмову.
- Софіє, — нарешті промовив він. — Якщо ви не пам’ятаєте обличчя, то, можливо, пам’ятаєте голос. А якщо не пам’ятаєте голосу, то хоча б те, що відчували, коли його почули.
   Софія подивилася на нього.
- Я відчула, що повернулася туди, звідки ніколи не мала виходити. - Після цих слів вона замовкла.
   За вікном туман повільно огортав будинок. Його верхівка зникала за сірою пеленою, але дах і димар ще було видно. На другому поверсі більше не світилися вікна. Будинок стояв нерухомо, наче всередині нікого не було.
   Володимир завів двигун.
- Спочатку відійдемо звідси. Поговоримо в безпечнішому місці.
- А де воно, це безпечніше місце? — запитала Леся.
   Володимир нічого не відповів. Автомобіль повільно рушив із подвір’я. Коли вони проїжджали повз яблуню, Леся побачила, що дитячого черевика більше немає. На землі залишилася лише темна пляма, а босі сліди, які вели до дерева, зникли.
   Вона озирнулася.
- Володимире, зупиніться!
- Що тепер?
- Черевик... Його немає!
   Володимир поглянув у дзеркало заднього виду.
- Можливо, ми не помітили, що він залишився біля дверей.
- Ні! Ми забрали тільки камінь!
- Тоді не будемо повертатися за ним, — сказав він. — Що б там не було, воно вже знає, що ми бачили...
   Леся повернулася до вікна. Туман огорнув ворота будинку, і за кілька секунд вони зникли з поля зору.
   Вона знову подивилася на камінь. На його поверхні вже не було слова «МИРОН». Тепер там виднілися три короткі лінії та коло, той самий знак, який Андрій малював у своєму блокноті.
   До будинку Володимира вони дісталися за кілька хвилин. Дорога здавалася довшою, ніж зазвичай, але жодних перешкод більше не траплялося. Туман відступав перед автомобілем, хоча часом Леся помічала в ньому темні обриси між деревами. Щоразу, коли вона намагалася роздивитися їх уважніше, обриси зникали.
   Володимир загнав автомобіль у двір і зачинив ворота. Потім перевірив замок на хвіртці, оглянув вікна й лише після цього дозволив усім зайти до будинку.
   Усередині було тепло. На кухні стояв чайник, на столі лежали кілька зошитів Назара, а біля вікна висіла стара штора, яку Володимир завжди забував поправити. Звичайні речі мали б заспокоїти, але Леся відчувала лише втому й тривогу.
   Вона поклала блокнот Андрія на стіл, а кам’яний уламок залишила поруч.
   Софія відразу відсунулася від нього.
- Не залишай його тут, — сказала вона.
- Чому?
- Я не знаю.
- Ви постійно так відповідаєте.
- Тому що це правда!
   Голос Софії пролунав різкіше, ніж вона хотіла. Жінка підвелася, пройшла до вікна й відвернулася від усіх.
   Леся не стала сперечатися. Вона відкрила блокнот брата й почала переглядати сторінки. Андрій записував дати, короткі спостереження, малював знаки й залишав між рядками невеликі позначки. Деякі записи були зроблені поспіхом, інші він ретельно обводив рамками.
   На сторінці, де згадувався Старий Яр, Леся знайшла знайомий напис:
«Пам’ять — це двері. Ім’я — це ключ».
   Нижче були кілька рядків, які вона раніше не помічала. Чорнило майже злилося з темним папером, але під світлом настільної лампи слова стали розбірливими.
«Якщо ім’я стерте, людина не зникає одразу. Спочатку її перестають упізнавати, потім перестають згадувати, а коли не залишається нікого, хто може назвати її справжнім ім’ям, туман отримує право говорити замість неї».
   Леся перечитала запис двічі.
- Назаре, Вололимире, подивіться!
   Вони підійшли до столу й нахилилися над блокнотом.
- Це Андрій написав?
- Так.
- Виходить, Мирон не просто забув своє ім’я. Інші теж могли його забути.
- Або хтось зробив так, щоб вони забули, — додала Леся.
   Вона подивилася на Софію. Жінка стояла біля вікна, не повертаючись до них. Її довга сива коса лежала на плечі, а руки були міцно зчеплені перед собою.
- Софіє, ви пам’ятаєте, коли вперше почули ім’я Мирон?
- Ні.
- А коли вперше забули ім’я того хлопця?
   Софія повільно обернулася.
- Я не можу сказати.
- Спробуйте.
- Лесю, я не знаю, що ти хочеш почути.
- Правду!
- Але я її не пам’ятаю?
   Леся замовкла. Уперше вона подумала про те, що Софія може бути не просто людиною, яка приховує минуле. Можливо, її пам’ять справді була пошкоджена. Можливо, вона не могла розповісти більше, навіть якби хотіла та це не пояснювало всього. Чому істота зверталася до неї так, наче вони давно знайомі? Чому голос із будинку назвав її донькою? Чому Софія впізнавала знаки, яких нібито ніколи не бачила?
  Леся перевернула сторінку.
  На наступному аркуші Андрій намалював дзвін. Малюнок був невеликий, але ретельно опрацьований. Під ним стояв напис:
«Туманний Дзвін не дзвонить сам. Його голосу потрібен той, хто пам’ятає».
   Володимир прочитав уголос і нахмурився.
- Що це означає?
- Не знаю, — відповіла Леся. — Але, здається, Андрій шукав відповідь.
- Можливо, Дзвонар і є той, хто пам’ятає, — тихо сказала Софія.
   Усі повернулися до неї. Вона ніби сама не помітила, що промовила це вголос. Її погляд був прикутий до малюнка.
- Що ви знаєте про Дзвонарів, окрім легенди? — запитала Леся.
   Софія заплющила очі.
- Я чула про них, коли ще була молодою... 
- Де?
- Не пам’ятаю.
- У Старому Яру?
- Можливо.
- Від Олега?
   Софія похитала головою.
- Ні! Він не називав це місце так...
- Тоді хто?
   Жінка приклала пальці до скроні. Її обличчя зблідло, а дихання стало нерівним.
- Припини, — прошепотіла вона.
   Леся відразу відсунула блокнот.
- Добре, не треба...
- Ні, — сказала Софія. — Я хочу згадати.
   Вона заплющила очі міцніше.
- Я чую звук, наче метал ударяється об метал, а потім хтось каже, що Дзвонар повинен залишитися. Що він не має права піти, поки…
   Софія різко замовкла.
- Поки що? — обережно запитав Назар.
   Жінка похитала головою.
- Не можу...
   Володимир підсунув їй стілець. Софія сіла й схилила голову, намагаючись заспокоїтися. Леся не ставила більше запитань. Вона перевела погляд на блокнот, але тепер їй було важко зосередитися на написаному. Слово «Дзвонар» не здавалося випадковим. Воно пов’язувало Софію зі Старим Яром, зникненням Олега, ім’ям Тараса й таємничим хлопцем, якого вони називали Мироном... 
У Лесі закралася думка, а якщо Софія була Дзвонарем, то чому сама не знала про це? Або знала, але забула?
   Раптом у будинку пролунав короткий тихий, металевий звук.
   Назар підвів голову.
- Ви чули?
   Володимир подивися на нього.
- Що саме?
- Ніби ударили в дзвін.
   Леся прислухалася. За вікном було тихо - не чулося ні голосів, ні кроків, ні навіть звичайного шелесту дерев. Вона подивилася на Софію.
   Жінка сиділа нерухомо. Її пальці стискали кулон так сильно, що побіліли суглоби.
- Софіє? — покликала Леся.
   Софія не відповіла.
   Звук повторився. Цього разу він був виразнішим. Низький металевий удар пройшов крізь будинок, змусивши тремтіти скло у вікнах. На столі ледь помітно здригнувся кам’яний уламок. Леся відступила від нього. На поверхні каменю знову проступили літери. Вони виникали повільно, ніби хтось невидимий виводив їх гострим інструментом.
"НЕ ДАЙ ЇЙ ПОЧУТИ ТРЕТІЙ УДАР".
- Що це означає? — прошепотів Назар.
   Ніхто не відповів.
   Третій звук не пролунав.
   Замість нього Софія раптом підвелася. Вона дивилася у вікно, але, здавалося, бачила не двір, а щось далеко за ним.
- Він знайшов мене, — сказала вона.
- Хто? — запитав Володимир.
   Софія повільно повернулася до них.
- Той, хто залишився в криниці...
   Леся подивилася на жінку, наче та зійшла з глузду. 
- Ви маєте на увазі Тараса?
- Ні.
- Мирона?
   Софія заплющила очі.
- Я не знаю, кого саме... Усе змішалося! Я пам’ятаю чотирьох людей, але коли намагаюся відновити той день, нас стає троє, потім знову четверо. І щоразу хтось стоїть біля криниці, а я не можу роздивитися його обличчя.
- Ви казали, що залишили там четвертого друга, — нагадала Леся.
- Так.
- Але чи впевнені ви, що це був саме він?
   Софія відкрила очі.
- Я пам’ятаю, що хтось залишився. Пам’ятаю, як відступала від криниці. Пам’ятаю голос Олега, але не пам’ятаю, кого саме бачила востаннє.
- А Тарас?
   Софія торкнулася кулона.
- Тарас був із нами. Я пам’ятаю його голос. Він тримав уламок знака й казав, що його потрібно знищити, перш ніж ми підемо. Олег не погодився. Вони сперечалися, а потім я почула дзвін.
- І що сталося після цього?
- Далі я нічого не пам'ятаю...
   Леся подивилася на кулон. Тепер ім’я Тараса набуло іншого значення. Можливо, він був не тим, хто зник у криниці, а тим, хто намагався зупинити те, що відбувалося.
- Ви ніколи не розповідали, що Тарас хотів знищити знак.
- Бо я цього не пам’ятала, — відповіла Софія. — Або не могла пригадати до цього моменту.
- Чому?
   Софія не встигла відповісти. Ззовні пролунав голос.
- Софіє…
   Усі завмерли. Голос був тихим, чоловічим і долинав із двору.
- Софіє, відчини.
   Володимир узяв ліхтар і підійшов до вікна. Він не відсував штори, лише обережно заглянув крізь вузьку щілину.
- Там нікого немає, — сказав він.
   Голос повторився:
- Я знаю, що ти мене чуєш.
   Софія підвелася.
- Не підходьте до вікна, — різко наказала вона.
   Володимир відійшов.
 - Ви впізнали голос?
   Софія дивилася на двері.
- Так.
- Чий він?
   Її губи ледь помітно затремтіли.
- Олега...
   Леся відчула, як у неї стислося серце. Вона згадала, як істота вміла наслідувати голоси зниклих людей. 
- Це не він, — сказала Леся.
- Я знаю, — прошепотіла Софія.
- Тоді не слухайте...
   Але голос надворі став голоснішим.
- Ти обіцяла, що повернешся...
   Софія затулила вуха.
- Можеш не слухати мене, Софіє, — продовжував голос. — Згадай, що ти зробила.
   Жінка похитнулася. Назар підхопив її за руку.
- Не відповідайте йому, — сказав він.
- Я не відповідаю, — прошепотіла Софія.
- Ти залишила мене там, — промовив голос. — А тепер хочеш, щоб усі забули?
   Леся підійшла до Софії.
- Дивіться на мене, а не на вікно!
   Софія перевела погляд на дівчину, але її очі були повні страху.
- Я не хотіла, — сказала вона.
   Леся не відразу зрозуміла, кому були адресовані ці слова.
- Софіє?
- Я не хотіла залишати його!
   У ту ж мить голос за вікном зник. У будинку запала тиша.
   Софія повільно опустила руки. Вона дивилася перед собою, ніби щойно прокинулася після довгого сну.
- Що я сказала? — запитала вона.
   Ніхто не відповів одразу. Леся обережно взяла її за руку.
- Ви сказали, що не хотіли залишати його.
   Софія зблідла ще сильніше.
- Кого?
- Ви самі щойно…
- Кого я залишила? — повторила вона, вже голосніше. У її голосі з’явилася паніка. - Я не знаю! Я справді не знаю!
   Вона відступила від Лесі й притиснула кулон до грудей.
- Я не пам’ятаю, кого залишила, не пам’ятаю, що зробила, але він хоче, щоб я згадала!
   Леся поглянула на камінь. Напис на ньому змінився.
ВОНА ВЖЕ ВІДПОВІЛА.
- На що вона відповіла? — запитав Назар.
   Камінь не змінився.
   Володимир підійшов до дверей і перевірив замок.
- Ми не можемо залишатися тут, якщо воно знає, де нас шукати.
- І куди ми підемо? — запитала Леся. — До Старого Яру? Там ми знайдемо ще одну пастку?
- Принаймні там є те, що нам потрібно.
   Софія похитала головою.
- Не можна повертатися до заходу сонця.
- Чому? — запитала Леся.
   Жінка подивилася на неї.
- Тому що після заходу сонця дзвін почне кликати всіх, чиї імена він забрав...
- А якщо ми не підемо?
   Софія повільно опустила очі.
- Тоді він прийде сам... Вибору немає.
   Володимир зачинив усі вікна й перевірив двері. Назар приніс зі своєї кімнати настільну лампу, а Леся розклала на столі блокнот Андрія, кам’яний уламок і кулон Софії.
   Вони мали менше часу, ніж думали.