Розділ 35

   Автомобіль рухався вузькою дорогою, що вела до Тихолісу. Володимир не відводив погляду від дороги.  Його посивіле волосся скуйовдилося, густа щетина вкривала щоки, а руки міцно тримали кермо. Він не поспішав, бо після того, що сталося біля Старого Яру, кожен поворот міг приховувати нову небезпеку.
   Леся сиділа поруч із ним і тримала на колінах чорний блокнот Андрія. Вона вже кілька разів перегортала останні сторінки, сподіваючись знайти ще один запис, але нічого нового не з’являлося. Слова, які проступили після їхньої втечі зі стародавньої споруди, залишалися незмінними:
«Ти знайшла вхід». Тепер Леся розуміла, що Андрій не просто залишав їй підказки. Він намагався попередити її про те, що станеться після того, як вона знайде кам’яну споруду. Можливо, він знав, що істота відчує її присутність. Можливо, саме тому приховав записи в будинку №7, сподіваючись, що сестра зрозуміє їх не відразу, але чого він не встиг розповісти?
   Леся повернулася до заднього сидіння. Софія сиділа біля вікна.  Вона тримала кулон у долоні й раз у раз проводила пальцем по літерах. Назар сидів поруч, стежачи за нею. Він більше не ставив запитань, але за його напруженим обличчям Леся бачила, що хлопець теж намагається скласти докупи всі події.
- Софіє, — нарешті сказала Леся. — Ти справді ніколи не знала, що на кулоні написано ім’я Тараса?
 Я вже відповіла.
- Знаю, але тепер я хочу почути все від самого початку. Без пропусків!
   Софія підняла голову.
- Я розповіла вам про Олега. Розповіла, як ми прийшли до Старого Яру, як знайшли криницю і як він зник, але я не пам’ятаю всього, що сталося того дня. Є речі, які я згадую лише уривками. Обличчя, голоси, чиїсь руки на моїх плечах, а потім — порожнеча.
- Ти казала, що бачила отця Матвія біля криниці.
- Тепер я не впевнена, що це справді був він.
   Володимир поглянув на неї через дзеркало.
- Ти впізнала його...
- Я впізнала одяг, хрест, голос, але якщо він помер у 1978 році, то не міг стояти перед нашою машиною стільки років потому. Принаймні не так, як звичайна людина.
- Можливо, це було видіння, — припустив Назар.
- У всіх чотирьох відразу? Ми бачили його і говорили з ним... - нагадав Володимир.
- А можливо, істота використовувала його обличчя, — сказала Леся. — Вона вже показувала нам Андрія. Чому не може показати Матвія?
   Софія повільно стиснула кулон.
- Тому що вона сказала мені те, чого ніхто не міг знати.
- Що саме?
   Софія не відповіла відразу. Вона дивилася на дорогу за вікном, де між деревами з’являлися перші будинки Тихолісу.
- Що я просила забрати мій спогад, — нарешті промовила вона. — Я не пам’ятаю такого, але якщо це правда, то я сама дозволила йому щось забрати.
- Ви могла бути налякана, — сказала Леся. — Ви могла не розуміти, що робите...
- А якщо я погодилася на щось інше?
   Назар повернувся до неї.
— На що ?
   Софія подивилася на кулон.
- На те, щоб хтось інший опинився замість мене.
   У салоні запала тиша.
   Леся згадала напис на запітнілому склі: «Першою була Софія». Раніше вона вирішила, що це означає, ніби Софія першою спустилася до криниці, але тепер ці слова могли мати інше значення. Можливо, Софія справді спускалася вниз. Можливо, вона бачила те, про що не могла згадати, а можливо, істота хотіла змусити їх повірити в те, чого ніколи не було.
- Ми не зможемо розібратися, поки не знайдемо докази, — сказала Леся. — Повернемося до будинку Олега. Там думаю, залишилися ще підсказки...
- А якщо він не хотів, щоб ти це знала? Тому і не показав більше нічого? — запитав Назар.
   Леся згадала брата,  пригадуючи його останні слова.
- Він залишив мені підказки. Отже, хотів, щоб я дізналася правду. Просто не встиг пояснити її сам.
   Володимир кивнув.
- Тоді спершу до будинку, але ніхто не відходить від інших. І якщо знову почуємо голоси — не відповідаємо. Навіть якщо вони називатимуть нас на ім’я.

* * *

   Автомобіль проїхав повз стару зупинку. За нею починалися перші вулиці Тихолісу. Село здавалося порожнім. Двері будинків були зачинені, вікна затягнуті фіранками. Біля одного подвір’я стояло відро, перекинуте на бік. На паркані висіла куртка, яку хтось залишив сушитися, але її рукави були мокрі, хоча дощу не було.
   Туман тримався між будинками. Він не накривав усе село суцільною стіною. Натомість вузькі смуги повільно перетинали вулиці, огортали паркани й зникали за поворотами. Здавалося, він знав, куди вони їдуть, і звільняв дорогу лише для того, щоб потім знову перекрити її.
   Коли машина звернула до будинку, Леся помітила біля воріт сліди. Вони вели від дороги до ґанку. Великі, чіткі відбитки взуття, в поруч — менші, босі.
- Зупиніться, — сказала вона.
   Володимир загальмував.
- Що таке?
   Леся показала на землю. Відбитки босих ніг починалися посеред дороги й тягнулися до воріт. Вони були свіжими. У деяких заглибленнях ще стояла вода.
   Назар нахилився вперед.
- Хтось ішов босоніж у таку холоднечу?
- Може, це дитина, — припустив Володимир.
- А сліди взуття? — запитала Леся.
   Вони дивилися на подвір’я. Відбитки взуття вели до дверей, а босі сліди закінчувалися біля старої яблуні. Під деревом лежало щось темне.
   Володимир вимкнув двигун.
- Залишайтеся тут, поки я перевірю.
- Ні, — сказала Леся. — Ми йдемо разом.
   Він хотів заперечити, але передумав.
- Добре. Тільки тримайтеся поруч!
   Усі вийшли з автомобіля. Повітря було холодним і вологим. Леся відразу відчула запах мокрого листя, старої деревини й чогось ще — слабкого, солодкуватого запаху, який вона вже відчувала біля кам’яної споруди в Старому Яру - запах туману.
   Володимир першим підійшов до яблуні. Він підняв із землі темний предмет і повернувся до інших.
Це був дитячий черевик. Старий, потертий, із розірваною застібкою. На підошві налипла земля. Усередині лежав клаптик паперу.
   Леся взяла його й обережно розгорнула. На папері було написано лише одне слово: «ПАМ’ЯТАЙ».
- Це почерк Андрія? — запитав Назар.
 Леся придивилася до літер.
- Ні, але я вже бачила це слово.
   Вона дістала чорний блокнот і перегорнула кілька сторінок. На одному з аркушів, серед записів про Старий Яр, Андрій намалював той самий знак, який був на стіні кам’яної споруди. Поруч він написав: «Пам’ять — це двері. Ім’я — це ключ».
   Леся відчула, як серце почало битися швидше.
- Він знав, — прошепотіла вона. — Він знав, що ім’я пов’язане з пам’яттю.
   Софія стояла за кілька кроків від них. Вона дивилася на дитячий черевик і не рухалася.
- Софіє? — покликав Назар.
 Вона не відповіла. Її погляд тепер був спрямований на вікно другого поверху. За склом стояла людина. Маленька постать у світлому одязі. Вона не ворушилася, не відводила очей і тримала долоню притиснутою до вікна. Потім повільно підняла другу руку.
   У руці було щось темне... Софія йокнула. 
- Що сталося? 
Софія зробила крок назад.
— Ні… Це не може бути… Подивіться, - вона вказала рукою на другий поверх будинку, - я впевнена, що у неї ще один фрагмент кулону...
   Леся подивилася на вікно, але постаті вже не було. Замість неї на запітнілому склі проступили літери.
  Володимир підняв ліхтар, намагаючись роздивитися напис здалеку. Назар дістав телефон, зробив кілька кроків убік і наблизив зображення.
- Я не можу прочитати, — сказав він. — Занадто далеко...
   Леся вже йшла до ґанку.
— Лесю, стій! — гукнув Володимир, але вона зупинилася лише біля дверей.
   На деревині, просто під замком, були вирізані три короткі лінії й коло, той самий знак. Поруч виднілися свіжі подряпини, а під ними — кілька слів, написаних рукою Андрія:
«Не шукай його обличчя. Шукай перше ім’я».
   Леся торкнулася напису. Дерево було теплим. Вона різко відсмикнула руку.
- Воно щойно тут було, — сказала вона.
   Володимир оглянув двері.
- Хто?
- Не знаю, але напис свіжий.
   Він узявся за ручку. Двері були не замкнені.
  Усередині панувала тиша. У коридорі стояв той самий запах пилу й старої деревини, який Леся пам’ятала з попереднього візиту. Проте тепер будинок здавався зміненим. На підлозі були мокрі сліди, що вели до сходів. На стіні біля дзеркала висіла стара фотографія, якої раніше Леся не помічала. На знімку стояли четверо молодих людей: Софія, Олегьі ще двоє незнайомців.
   Леся підійшла ближче. Один із хлопців стояв позаду Олега, поклавши руку йому на плече. Другий тримав у руках невеликий кам’яний уламок із вирізаним знаком. Обличчя першого хлопця було подряпане - хтось навмисно зішкріб його з фотографії.
- Це вони, — прошепотіла Софія. — Ми фотографувалися перед тим, як вирушили до Старого Яру.
- Чому ви ніколи не розповідали про цю фотографію? — запитала Леся.
- Бо я її не пам’ятала...
   Софія підійшла до знімка й торкнулася пальцями порожнього місця, де мало бути обличчя.
- Я пам’ятаю день, коли ми фотографувалися. Пам’ятаю, що нас було четверо, але коли намагаюся згадати цього хлопця, у голові з’являється лише шум, наче хтось говорить, але я не можу розібрати слів.
- А другий - це Тарас? — запитав Назар, указуючи на хлопця з уламком.
   Софія довго дивилася на нього.
- Так, якщо уламок не помиляється...
- В четвертого ви не пам'ятаєте ім'я?
   Вона відкрила рот і замовкла. Ім’я, якого Софія не могла пригадати. Обличчя, яке хтось стер із фотографії. Уламок знака, який розділили між тими, хто вижив - усе було пов’язане.
   Раптом із верхнього поверху долинув звук повільних та кроків. Хтось ішов коридором над ними знову.
   Володимир підняв ліхтар.
- Усі назад! Не піднімаємося, поки не переконаємося, що там безпечно!
   Кроки зупинилися, потім над самими їхніми головами пролунав голос:
- Софіє, ти знову привела їх до мене...
   Софія зблідла.
- Це не Олег, — прошепотіла вона.
   Голос повторився:
- Ти обіцяла, що більше ніхто не прийде.
   Леся подивилася на Софію.
- Хто це?
Софія похитала головою. Її губи тремтіли.
-  Я не знаю.
   Але цього разу вона не відвела погляду від сходів. Вона знала цей голос. Вона просто не хотіла згадувати, кому він належав.
   Між сходинками почав просочуватися туман. Спочатку тонкою смугою, потім густішими клубами. Він стелився донизу, обминав ніжки старого столика й повільно наближався до них.
   Володимир став перед Назаром і Лесею.
- До дверей! Негайно!
   Але Софія не рушила. Вона дивилася на фотографію. На місце, де було стерте обличчя.
- Я згадала! - вигукнула вона.
   Леся схопила її за руку.
- Що?
   Софія повернулася до неї. В її очах стояли сльози.
- Хлопця на фотографії звали Мирон.
   У ту ж мить усі вікна будинку здригнулися. Десь нагорі грюкнули двері, в голос із другого поверху тихо засміявся.
- Ні, Софіє, — промовив він. — Ти знову помилилася...
   Софія похитала головою.
- Мирон…
- Ти забула його справжнє ім’я.
   Туман зупинився посеред сходів. У його глибині з’явилася людська постать. Вона стояла спиною до них, тримаючи в руках кам’яний уламок із вирізаним знаком. Постать повільно повернула голову. Леся не побачила обличчя — його закрив туман, але почула, як вимовилт її ім’я.
- Лесю...
   Вона стиснула блокнот Андрія.
- Не відповідай, — прошепотів Володимир.
- Все гаразд, - відповіла дівчина, - я вважаю, що все ж таки з деякими постатями можна комунікувати...
   Постать опустила руку. Кам’яний уламок упав на сходинку й покотився вниз. Він зупинився біля ніг Лесі.
   На його поверхні було викарбувано одне слово:
«АНДРІЙ».
   Леся нахилилася, але не торкнулася каменя. Поруч із ім’ям її брата проступили нові літери. Вони з’являлися повільно, наче хтось невидимий вирізав їх ізсередини каменю. «НЕ ЙОГО ПЕРШИМ ПОКЛИКАЛИ».
   Леся підняла очі на постать.
- Кого покликали першим?
   Назар різко повернувся до неї.
- Лесю!
   Постать на сходах випросталася. Туман навколо неї почав обертатися, а з верхнього поверху долинув голос, якого Леся ще ніколи не чула. Він був жіночим, але старим і назвав, раптом Софію не на ім’я, а так, як її, можливо, колись називали вдома.
- Доню, — промовив голос. — Час повернути те, що ти забрала!
   Софія скрикнула й затулила обличчя руками, в потім у будинку відчинилися всі двері - одна за одною, і з кожної кімнати долинув шепіт. Усі голоси говорили одне й те саме:
- Пригадай своє перше ім’я, Софіє.
   Леся схопила уламок зі сходинки й потягнула Софію до виходу. Володимир відступав разом із Назаром, не зводячи ліхтаря з постаті. Вони вискочили на ґанок і зачинили двері за собою. Зсередини одразу пролунали сильні удари.
   Леся міцно стискала камінь. На його поверхні вже не було імені Андрія, замість нього з’явилося інше:
«МИРОН».
   Софія дивилася на нього, важко дихаючи.
- Це не його ім’я, — прошепотіла вона. — Я знаю. Це не його ім’я…
- Тоді чиє? — запитала Леся.
   Софія підняла на неї погляд.
- Це ім’я, яке ми дали йому після того, як він забув своє...
   За дверима будинку хтось повільно провів нігтем по дереву і голос, що належав невідомій жінці, промовив востаннє:
- Ви маєте знайти його справжнє ім’я до заходу сонця.
   Леся подивилася на небо, крізь туман пробивалося бліде світло, але день уже хилився до вечора.
 Вони знову мали повернутися до Старого Яру, знайти третій уламок знака й дізнатися, ким був Мирон насправді, але тепер у них з’явилося ще одне запитання. Якщо Софія забула справжнє ім’я свого друга…То кого саме вона залишила в криниці?