Розділ 34

   Вона не могла поворухнутися. Андрій усміхнувся. Усе було знайоме: лінія губ, маленький шрам біля брови, складка на рукаві куртки. Навіть вираз обличчя здавався правильним, але Леся помітила одну річ - Андрій не кліпав. Він сидів із розплющеними очима й не кліпав зовсім.
- Я так довго тебе шукав, — сказав він. — А ти нарешті приїхала.
   Софія почала читати рядки з книги отця Матвія. Її голос тремтів, але вона не зупинялася.
- «Не називай його тим, ким він був. Не віддавай йому імені. Не дозволяй йому торкнутися того, хто пам’ятає…»
   Андрій повільно повернув голову до неї. Його усмішка зникла.
- Софіє...
   Вона замовкла.
- Ти мене пам’ятаєш, — сказав він.
   Софія заплющила очі й затиснула книгу обома руками.
- Ні.
- Ти пам’ятаєш Олега.
- Ні!
- Ти пам’ятаєш, що зробила.
- Замовкни! - крикнула вона.
   Андрій нахилився вперед. Його голова пройшла крізь верхній край багажника, не торкнувшись металу. Тіло залишилося всередині, але обличчя вже було біля заднього скла.
   Назар відсахнувся. Володимир потягнувся до дверної ручки, проте Леся схопила його за зап’ястя.
- Не виходьте! Він хоче, щоб ми вийшли!
- Тоді що робити?!
   Леся подивилася на брата.
- Ти не Андрій.
   На мить його обличчя стало нерухомим.
- Лесю…
-  Мій брат ніколи не просив би мене відкрити двері, коли знав би, що мені страшно.
- Ти не знаєш, що я пережив.
- Можливо...  Але я знаю, що ти не він.
   Усмішка повернулася. Цього разу вона була надто широкою. Риси обличчя почали втрачати чіткість, ніби хтось стирав їх невидимою рукою. Очі потемніли. Шкіра стала сірою, а голос змінився. Замість Андрія заговорило щось старе й глухе.
- Тоді знайди його!!!
   Кришка багажника грюкнула. Машину струснуло. Навігаційний екран погас, а двигун раптово запрацював. Володимир не чекав повторення й натиснув на газ. Автомобіль рвонув уперед.
   Цього разу дорога залишалася на місці, дерева знову промайнули за вікнами, а туман почав відступати. Вони їхали мовчки, поки Володимир не виїхав на ширшу дорогу, і тільки тоді він зупинився на узбіччі.
- Усі цілі? — запитав він.
   Назар кивнув. Софія сиділа, притискаючи книгу до грудей. Леся дивилася на заднє скло. Багажник був зачинений.
- Ми не можемо просто поїхати додому, — сказала вона.
- Ніхто й не пропонує, — відповів Володимир. — Але спершу нам потрібно зрозуміти, куди їхати.
   Софія витерла обличчя долонею й розгорнула книгу на сторінці зі знаком.
- Я знаю, де шукати другий уламок.
   Леся повернулася до неї.
- Де?
- У Рудограді.
- У місті, де помер отець Матвій?
- Так! Наш друг після того, що сталося в Старому Яру, поїхав туди. Він казав, що хоче знайти священника, який допоможе нам зрозуміти, що відбувається, але я більше ніколи його не бачила.
- Як його звали?
   Софія розтулила губи, але не вимовила жодного слова. Вона насупилася, намагаючись пригадати. Її пальці торкнулися сторінки, потім шнурка на шиї.
- Я не пам’ятаю.
- Як це — не пам’ятаєте? — запитав Назар.
- Я пам’ятаю його обличчя. Пам’ятаю, як він сміявся. Пам’ятаю, що він був із нами того дня, але ім’я. 
   Софія замовкла. Леся відчула холод у животі. Перша частина загадки. "Ім’я, яке було забуте"... Можливо, саме ім’я Софіїного друга й потрібно було знайти. Людини, яку Софія пам’ятала, але більше не могла згадати?
- А голос того, хто не повернувся, — тихо сказав Назар. — Це Олег?
- Можливо, — відповіла Леся. — А може, Андрій.
- Але як ми відрізнимо справжній голос від того, що чули сьогодні?
   Леся подивилася на свої руки. Вона не знала відповіді. Вона лише знала, що щойно почула голос брата й мало не повірила йому. Вона впізнала його інтонації, спогади, слова. Якби не одна дрібниця, якби не відсутність моргання, вона могла б відкрити багажник сама і наступного разу воно могло не припуститися такої помилки.
   Володимир дістав із кишені телефон. На екрані не було мережі, але він спробував відкрити карту. Програма показала їхнє місце розташування.
- Дивіться, — сказав він.
   На карті відображалася дорога до Рудограда. Проте поряд із нею з’явилася ще одна лінія. Вона починалася від Старого Яру, проходила крізь ліс і закінчувалася біля маленького сірого квадрата.
Під ним стояв номер.
7.
   Леся повільно підняла голову.
- Будинок Олега.
- Але ми вже були там, — сказав Назар.
- Не всюди, — відповіла Софія.
   Вона перегорнула сторінку книги. На звороті останнього аркуша було написано кілька рядків. Чорнило майже вицвіло, але слова ще можна було прочитати:
«Коли голос знайде дорогу нагору, не шукай його в криниці. Шукай місце, де він уперше отримав ім’я».
   Леся перечитала напис двічі.
- Що це означає?
   Софія повільно похитала головою.
- Не знаю, але якщо йдеться про будинок Олега, там може бути те, чого ми не знайшли...
- Ми обшукали горище, — сказав Назар.
- Горище, кімнати, скриню, — перелічив Володимир. — Але не знаємо, чи досліджував Андрій усе інше.
   Леся згадала прихований записник, вирвані сторінки, напис на скрині. Андрій залишив їй підказки, але не зміг пояснити їх до кінця. Можливо, він хотів, щоб вона знайшла не тільки правду про його зникнення, а й те, що приховував Олег.
- Повертаємося до Тихолісу, — сказала вона. — Знайдемо те, що Андрій не встиг показати. Потім вирушимо до Рудограда.
- А якщо туман не пропустить нас назад? — запитав Назар.
   Володимир подивився на дорогу.
- Тоді знайдемо інший шлях.
   Він знову завів двигун. Автомобіль рушив у напрямку Тихолісу.
   Спершу дорога залишалася звичайною. Вони проїхали повз старий дорожній знак, кілька покинутих будинків і зарослу зупинку. Туман відступив до лісу, і крізь хмари почало пробиватися слабке світло.
   Леся вже майже повірила, що їм вдалося вирватися. Тоді телефон у її кишені завібрував. Вона дістала його. На екрані з’явилося повідомлення з невідомого номера.
«Ти правильно зробила, що не відкрила».
   Леся перечитала його й відчула, як холонуть руки. За кілька секунд надійшло друге повідомлення.
«Але ти все одно відповіла».
   Вона показала екран Володимиру.
- Це може бути хтось із Тихолісу? — запитав він.
- Тут немає мережі, — відповіла Леся. — Телефон не міг отримавати повідомлення.
   Софія нахилилася вперед і побачила екран.
- Видали їх!
- Чому?
- Бо воно хоче, щоб ти продовжила розмову.
   Леся не встигла нічого відповісти. На екрані з’явилося третє повідомлення.
«Я знаю, де залишене своє справжнє ім’я».
   Автомобіль повільно зупинився.
- Не відповідай, — знову сказала Софія.
   Леся дивилася на екран. Вона знала, що це пастка. Знала, що істота вміє використовувати її почуття, її спогади й усе, що вона хотіла дізнатися, але вона також знала, що без імені, без знака й без голосу вони не зможуть зупинити те, що живе під Старим Яром.
   Телефон завібрував знову. Нове повідомлення складалося лише з однієї фрази:
«Запитай Софію, кого вона залишила в криниці».
   Леся повільно повернулася до заднього сидіння. Софія сиділа нерухомо. Її сива коса лежала на плечі, а пальці стискали кулон із частиною знищеного знака.
- Софіє, — тихо промовила Леся. — Кого ти залишила в криниці?
   Жінка підняла на неї очі і вперше за весь час не стала заперечувати.
- Я не залишала там Олега, — прошепотіла вона. — Я залишила там нашого четвертого друга.
   Вона зняла кулон і поклала його на долоню Лесі. На зворотному боці пластинки були подряпані літери. Раніше вони ховалися під шаром бруду, але тепер стали помітними. Леся нахилилася ближче. Там було викарбувано ім’я "Тарас".
- Це неможливо, — прошепотів Назар. — Напису не було ж, так? Бо ви б нам раніше сказали б про це...
   Софія кивнула.
- Я не знала, що там написано. Клянусь, я не знала!
   Леся підняла очі.
- Як ім'я могло тільки зараз з'явитися?
   Софія затулила рот рукою.
- Бо коли ми були в Старому Яру, наш четвертий друг сказав, що криниця не забирає людей навмання. Вона шукає тих, чиї імена вже були записані.
- Де записані?
   Софія похитала головою.
- Я не пам’ятаю.
   У цей момент машину сильно качнуло і вони почули, як наче хтось виводить пальцем по склу.
   Володимир не обертався. Він дивився на дорогу, стискаючи кермо. Леся повільно повернулася до заднього скла. На запітнілому склі проступили слова.
"НЕ ОЛЕГ ПЕРШИМ СПУСТИВСЯ ДО КРИНИЦІ".
   Під ними з’явився ще один рядок.
"ПЕРШОЮ БУЛА СОФІЯ".
   Софія скрикнула й відвернулася від скла, а Леся раптом зрозуміла: найстрашніше в цій історії полягало не в тому, що туман умів повертати голоси зниклих - найстрашніше було те, що він пам’ятав усе, навіть те, про що людина сама давно забула і тепер він збирався змусити Софію пригадати.