Розділ 33

   Кам’яний обідок був укритий темними плямами вологи. Навколо неї лежав туман. На краю криниці виднілася людська постать. Її обличчя приховувала темрява.
- Володимире, їдьте! — вигукнула Леся.
   Він натиснув на педаль газу.
   Автомобіль рушив, колеса ковзнули по мокрій дорозі, і машина рвонула вперед. Лісові дерева промайнули за вікнами. Софія притиснула книгу до грудей, Назар вхопився за ручку над дверима. Позаду почувся довгий скрегіт, наче хтось тягнув металевий предмет по асфальту.
- Що це? — крикнув Назар.
- Не обертайся! — відповів Володимир, але Леся вже подивилася назад. Постать біля криниці зникла.       Натомість посеред дороги вони знову побачили отеця Матвія. Він стояв нерухомо, тримаючи руки опущеними вздовж тіла. Обличчя було блідим, очі темними. 
   Володимир різко натиснув на гальма.
- Ви що робите?! — вигукнула Леся до священника. Машина зупинилася за кілька метрів від чоловіка.
   Отець Матвій не ворухнувся.
   Священник підняв голову.
- Ви взяли те, що вам не належить, — сказав він, вказавши на свою книгу в руках у Софії. Його голос пролунав не зовні, а всередині салону. Він був тихим, проте кожен почув кожне слово.
   Володимир міцніше стиснув кермо.
- Ми нічого не брали!
- Ви забрали записник...  Ви розбудили те, що чекало під землею...
- Ми не спускалися в криницю, — сказала Леся.
   Священник перевів погляд на неї.
- Для нього це не має значення.
- Хто він?
   Отець Матвій не відповів одразу. Він подивився на багажник, і в цю мить звідти пролунав глухий удар.
- Не відкривайте, — промовив отець Матвій. - Там те, що вивчає голоси і підлаштовується під зниклих людей.
- Ви не можете цього знати!
- Я знаю, що сталося з Олегом. Знаю, що сталося з Андрієм і знаю, чому воно вибрало саме тебе.
   Леся стиснула губи. Їй не було, що відповісти на це.
   Священник зробив крок до автомобіля. Його взуття не торкнулося мокрого асфальту. Між підошвами й дорогою залишалася вузька смуга туману.
   Володимир побачив це й відсахнувся.
- Це, здається не той отець, якого ми бачили раніше, — прошепотів він.
   Отець Матвій нахилив голову і подивився на Софію, не звертаючи уваги на слова Володимира.
- Софіє, правда, ти собі вже ставила це запитання багато років тому?
- Яке питання? Я ніколи вас не бачила...
- Ти бачила мене біля криниці того дня, коли зник твій брат.
   Жінка похитала головою.
- Ні…
- Ти забула, бо попросила забрати цей спогад.
- Я нічого не просила!
- Ти благала, щоб воно не забрало тебе і воно погодилося.
   Священник нахилив голову.
- Але кожна угода має свою ціну...
   У салоні стало дуже тихо.
   Леся повернулася до Софії. Та сиділа нерухомо, дивлячись на отця Матвія. На її обличчі з’явився вираз людини, яка раптом побачила знайоме місце після багатьох років і зрозуміла, що колись залишила там щось важливе.
- Що ти зробила? — запитала Леся.
- Я не пам’ятаю, — ледве чутно відповіла Софія.
- Пригадуйте!
- Я не можу!
   Отець Матвій підняв руку й торкнувся пальцями хреста на грудях.
- Воно не просто забирає людей. Воно забирає те, що робить їх собою - ім’я, спогади, обіцянки, коли людина забуває, ким була, їй легше повірити голосу знизу.
- А як його зупинити? — запитала Леся.
- Три речі... Ви вже знаєте.
- Ім’я, знак і голос, — сказала вона. — Але що ми повинні з ними зробити?
   Отець Матвій подивився на неї з виразом глибокої втоми.
- Знайти ім’я того, кого стерли з пам’яті, відновити знак, який знищили і почути голос того, хто не повернувся.
- Олега?
- Можливо...
- А Андрія?
   Священник перевів погляд на багажник.
- Твій брат уже відповів на голос...
   Леся не зрозуміла.
- Що це означає?
- Він почув того, хто кликав його з криниці і відповів, саме тоді воно отримало можливість піти за ним.
- Але Андрій не міг знати правил!
- Він знав. Він прочитав записник Олега...
   Леся згадала чорний зошит, захований у скрині на горищі будинку Олега. Вона згадала слова Андрія: «Я не послухав». Тоді вона подумала, що брат просто порушив заборону й спустився до криниці. Тепер усе складалося інакше. Андрій не лише знайшов вхід - він почув голос і відповів йому.
- Він живий? — запитала Леся.
   Отець Матвій довго мовчав.
- Те, що залишилося від нього, ще може допомогти вам, але якщо ти спробуєш повернути його силою, втратиш більше, ніж шукаєш.
- Я не залишу його там.
- Тоді мусиш зрозуміти різницю між тим, кого любиш, і тим, хто вміє користуватися твоєю любов’ю.
   Леся хотіла запитати, що це означає, але священник раптом подивився вбік. Туман за ним почав рухатися. Спочатку повільно, потім дедалі швидше. Він заповнював дорогу, затуляв дерева, підіймався над узбіччям. Із його глибини долинув знайомий звук — тихе шарудіння, що нагадувало кроки по сухому листю.
   Отець Матвій різко випрямився.
- Воно знайшло мене....
- Хто? — запитав Назар.
- Не дивіться на нього, — наказав священник. — І що б ви не почули, не виходьте з машини.
   Його обличчя почало змінюватися - не зникати, не розчинятися — саме змінюватися. На мить Леся побачила перед собою старого чоловіка з глибокими зморшками, потім риси стали молодшими. Ще за секунду перед нею стояв незнайомець із темними провалами замість очей.
   Володимир натиснув на педаль газу, але автомобіль не рушив.
- Що відбувається?! — вигукнув він.
   На приладовій панелі згасли всі індикатори. Двигун затих, фари згасли, і салон занурився в темряву лише екран навігації залишався увімкненим. На ньому з’явилася біла лінія. Вона тягнулася від позначки автомобіля до маленького кола, яке стояло посеред Старого Яру.
   Потім на екрані виник напис:
   «ПОВЕРНЕННЯ ДО КРИНИЦІ»
- Я цього не вводив, — сказав Володимир.
   Він натиснув кнопку вимкнення навігації. Екран не реагував. збагажника долинув голос Андрія:
- Лесю, він бреше.
   Леся заплющила очі.
- Не слухай, — прошепотіла Софія.
- Я знаю, що ти боїшся, — продовжив голос. — Знаю, що ти втомилася. Я теж утомився. Просто відкрий багажник. Я поясню все, що сталося.
- Замовкни! — прикрикнула дівчина.
- Пам’ятаєш, як ми ховалися в коморі, коли були дітьми? Ти плакала, бо думала, що мама нас не знайде, а я сказав тобі, що завжди буду поруч.
   Леся притиснула долоні до вух. Цей спогад був справжнім. Вона пам’ятала стару комору, запах деревини, пил на підлозі й Андрія, який тримав її за руку. Ніхто сторонній не міг знати про це.
- Ти обіцяв, — прошепотіла вона.
- І я прийшов по тебе.
   Назар раптом схопив її за плече.
- Лесю, подивися на екран!
   Напис змінився. Тепер на навігації було лише одне слово:
   «ВІДКРИЙ»
   Потім з’явилося друге:
   «СЕСТРО»
   Леся відчула, як у горлі пересохло.
   Софія відкрила книгу отця Матвія й почала швидко перегортати сторінки. Папір був старий, місцями зіпсований вологою. На кількох сторінках виднілися рукописні позначки, зроблені чорнилом.
- Тут має бути пояснення, — шепотіла вона. — Він щось залишив. Я пам’ятаю…
- Ти щойно сказала, що ніколи його не бачила, — нагадав Назар.
   Софія не відповіла. Вона перегорнула ще кілька сторінок і раптом зупинилася. Посеред аркуша був намальований знак - три нерівні кола, з’єднані короткими лініями через середнє коло проходила вертикальна риска. Нижче стояв напис: «Знак не знищено. Його розділили між тими, хто вижив».
   Софія провела пальцем по рядку.
- Ось чому я не могла його знайти, — прошепотіла вона.
- Що це означає? — запитав Володимир.
- Знак не був на одному камені. Його частини розділили. Хтось забрав одну частину, хтось іншу, якщо ми знайдемо їх і складемо разом, зможемо відновити знак.
- Хто розділив? — запитала Леся.
   Софія зблідла.
- Ми...
   Назар дивився на неї, не розуміючи.
- Ви з Олегом?
- Ми всі четверо. Тоді, у Старому Яру перед тим як Олег спустився до криниці, він розбив камінь. Сказав, що так треба. Я взяла один уламок, інший забрав наш друг, третій залишився біля криниці.
- А де ваш уламок? — запитала Леся.
   Софія не відповіла. Вона повільно підняла руку до шиї. Під коміром її куртки висів тонкий шнурок. Софія витягла його назовні. На шнурку була маленька темна пластинка, яку Леся раніше приймала за звичайний кулон. На її поверхні виднівся фрагмент того самого знака.
- Ви носили його всі ці роки? — запитав Назар.
- Я не пам’ятала, звідки він у мене. Мені здавалося, що це річ моєї матері. Я хотіла зняти його багато разів, але щоразу передумувала.
   Леся уважно подивилася на пластинку.
- Отже, один уламок у тебе, другий у вашого друга, а третій…
- Біля криниці, — закінчила Софія.
   З багажника знову пролунав стукіт. Цього разу удари були сильнішими.
   Кришка багажника здригнулася.
- Лесю! — крикнув Андрій. — Вони знайшли тебе! Відкрий! Будь ласка!
   Леся різко підвела голову.
- Хто знайшов?
- Не відповідай! — вигукнула Софія.
   Але Леся вже вимовила ці слова. Вона відповіла і туман за вікнами завмер. Не зник, не відступив, просто зупинився, наче хтось подав йому знак, а потім із багажника долинув тихий, задоволений видих.
- Дякую, — сказав Андрій.
   У цю мить кришка багажника повільно піднялася.
   Леся бачила її через заднє скло. Вона відкривалася сама, хоча ніхто не торкався замка. Спочатку з’явилася вузька щілина, потім темний простір усередині.
   Володимир схопив Лесю за руку і заставив подивитися на нього. 
- Дивись на мене, а не назад!
   Але було вже пізно, вона вже побачила. У багажнику сидів Андрій. На ньому була та сама темна куртка, у якій він зник. Волосся спадало на чоло, обличчя було блідим, а руки лежали на колінах. Він сидів спокійно, наче просто чекав, коли сестра нарешті обернеться. Його очі зустрілися з її очима.
- Привіт, Лесю.