Розділ 32

   Леся відчула, як похололи руки, нижче з'явився другий рядок. «Тепер воно знає дорогу нагору». Вона підняла очі.
   За заднім склом Старий Яр зникав у тумані, але на узбіччі стояла висока, темна, висока постать. Вона не бігла за автомобілем, не намагалася наздогнати лише дивилася вслід, а потім повільно підняла руку й приклала палець до губ, наче просила мовчати.
   Леся відвернулася і тільки тоді помітила, що на останньому аркуші блокнота під двома попередніми рядками з'явилося ще одне речення.
«Не шукайте отця Матвія. Він досі там».
   Леся повільно підняла голову.
- Володимире...
- Що?
   Вона показала йому сторінку. Чоловік прочитав і різко натиснув на гальма. Автомобіль зупинився посеред порожньої дороги.
- Що ти робиш?! — вигукнув Назар.
   Володимир не відповів. Він дивився вперед на дорогу, якою вони щойно їхали, на туман, що перекривав її і на постать, яка тепер стояла просто посеред шляху. Вона була одягнена в довгий чорний одяг. У руці тримала стару книгу, а на грудях висів металевий хрест. Постать повільно підняла голову і Леся побачила бліде, старе обличчя з глибокими зморшками. Очі були заплющені, але губи рухалися. Вони вимовляли слова, яких ніхто не чув. Але ось постать розплющила очі і подивилася просто на Лесю.
- Нарешті, — сказав незнайомець. Його голос лунав усередині автомобіля, хоча вікна були зачинені. - Я чекав на вас.
   Володимир схопився за кермо. Софія притиснула долоню до рота. Назар перестав дихати, а Леся зрозуміла, що перед ними стоїть чоловік, якого вони щойно шукали в старих записах - Отець Матвій... Той самий, чиє ім'я було вирізане на стіні підземної споруди, той самий, який залишив попередження про істоту, але він мав бути мертвим уже багато років.
   Священник повільно нахилив голову.
- Ви відкрили вхід, — промовив він.
   Леся відчула, як серце закалатало сильніше.
- Ми нічого не відкривали.
   Старий подивився на неї і ледь помітно усміхнувся.
- Ти помиляєшся, дитино...
   Він підняв книгу. На її обкладинці був той самий символ дзвона.
- Ви лише дали йому зрозуміти, що дорога нагору знову відкрита.
   Священник повільно відступив убік. Туман розступився перед ним. За його спиною виднілася стежка. Вона вела назад до Старого Яру.
- Якщо хочеш врятувати брата, — сказав Матвій, — то доведеться повернутися.
   Леся відчула, як усе всередині похололо.
- Ви знаєте, де Андрій?
   Священник заплющив очі.
- Знаю.
- Він живий?
   Старий довго мовчав, а потім відповів:
- Це залежить від того, що ви вважаєте життям... - Він підняв руку й указав на ліс. - До заходу сонця у вас є час.
- На що? — запитав Володимир.
   Матвій подивився на кожного з них і його голос став майже нечутним.
- Щоб знайти три речі, які можуть зупинити його.
- Які речі?
   Священник почав відходити в туман.
- Ім'я, знак і голос того, хто не повернувся...
   Леся відчинила дверцята автомобіля.
- Зачекайте!
   Отець Матвій зупинився.
- Як нам вас знайти?
   Старий повільно обернувся і вперше за весь час на його обличчі з'явилася посмішка.
- Ви вже знайшли мене... - Він подивився на Лесю. - Але якщо почуєте мій голос у тумані, не відповідайте. - Після цих слів священник зник, на дорозі залишилася лише стара книга.
   Володимир вийшов із машини і бережно підняв її. Розгорнувши першу сторінку, він завмер. Там було написано: «Отець Матвій помер у Рудограді 14 жовтня 1978 року». Нижче стояв підпис лікаря і дата.
   Леся повільно подивилася на Володимира.
- Тоді хто щойно з нами говорив?
   Ніхто не відповів, бо за автомобілем, у глибині туману, знову пролунав голос священника.
- Не повертайтеся до криниці... - Пауза, а потім зовсім інший голос, знайомий до болю:
- Лесю, я знайшов тебе!
   Це був Андрій і цього разу голос лунав не зі Старого Яру. Він долинав із багажника автомобіля.
   Леся завмерла. Вона впізнала його одразу. Так Андрій говорив, коли намагався приховати хвилювання - тихо, трохи хрипко, із короткою паузою перед останнім словом. Саме так він колись кликав її з іншої кімнати. Так говорив телефоном, коли повертався додому пізно ввечері. Так вимовляв її ім’я, коли хотів, щоб вона вислухала його й нікому не переказувала почутого. Це був голос її брата.
- Не рухайтеся! — викрикнув Володимир. Він сидів знову за кермом. Його посивіле волосся було скуйовджене, на щоках темніла густа щетина. Він дивився на дорогу, але двигун так і не запускав. За лобовим склом стояв Старий Яр. Між деревами повільно стелився туман, а вузька дорога, якою вони приїхали, вже майже зникла в молочній імлі.
   Софія сиділа позаду Лесі. Її сива коса розпустилася біля скроні, кілька пасом вибилися й падали на обличчя. Вона тримала на колінах стару книгу отця Матвія. Пальці так сильно стискали обкладинку, що побіліли кісточки.
   Назар сидів поруч із нею. Він дивився на заднє скло, за яким нічого не було видно, крім дерев і туману.
- Це Андрій? — запитав він.
- Ні! — відразу відповіла Софія. Її голос прозвучав надто різко.
   Назар повернувся до неї. Руки жінки тремтіли. 
   З багажника знову постукали.
   Леся відчула, як похололи пальці. Усі троє знали про ці три удари. У Тихолісі вони чули їх біля дверей будинку Олега, уночі, коли туман підбирався до вікон. Тоді їм здавалося, що хтось просить впустити його, а  тепер хтось стукав із багажника їхньої машини.
- Володимире, заводьте двигун, — прошепотіла Леся.
- Спочатку я хочу знати, що там! 
- Ні! — вигукнула Софія.
   Володимир подивився на неї через дзеркало.
- Ти щось знаєш?
- Просто не відкривай багажник! 
   Її крик змусив усіх здригнутися. На кілька секунд у салоні запала тиша, навіть Назар перестав ворушитися. Софія опустила очі на книгу отця Матвія. Її обличчя було зблідим.
- Я не повинна була дозволяти вам їхати сюди, — сказала вона. — Я думала, що воно не зможе вибратися зі Старого Яру. Думала, що поки ми не знайдемо всі три речі, воно залишатиметься там.
- Які речі? — запитала Леся. - Ти знаєш, що мав на увазі священник?!
- Ім’я, яке було забуте. Знак, який було знищено. Голос того, хто не повернувся.
- Ми це вже знаємо, може є ще щось?
- Ні, Лесю. Ви знаєте слова, але не знаєте, що вони означають.
   З багажника пролунав тихий сміх. Леся різко обернулася.
- Софіє, говоріть!
   Стара жінка заплющила очі. Кілька секунд вона збиралася з думками, а потім заговорила:
- Коли ми з Олегом прийшли до Старого Яру, там уже були двоє наших друзів. Ми знайшли кам’яну споруду біля криниці. Тоді я ще не знала, що під нею є прохід. Ми думали, що це просто старе місце, яке давно покинули люди. Олег першим почув голос.
- Чий? — запитав Назар.
   Софія подивилася на Лесю.
- Свій власний.
   Леся нічого не сказала.
- Він почув себе з криниці, — продовжила Софія. — Спочатку голос повторював його слова. Потім почав говорити те, чого Олег уголос не вимовляв. Розповідав про його дитинство, про наш дім, про речі, які знали тільки ми двоє. Олег вирішив, що там хтось є. Він хотів допомогти.
- І спустився? — запитав Володимир.
- Так.
- А ти?
   Софія опустила голову.
- Я залишилася нагорі, коли він зник, я почула його крик. Потім із криниці долинув голос, він сказав, що Олег повернеться, якщо я назву його справжнє ім’я.
- Але ти його знаєш, — сказала Леся.
- Звичайно, знаю.
- То чому не назвала?
   Софія підняла на неї очі.
- Тому що голос попросив назвати не те ім’я, яким я його кликала все життя. Він попросив назвати ім’я, яке було записане на камені під знаком.
   Володимир повільно повернувся до неї.
- Який знак?
- Я не знаю. Олег побачив його першим. Перед тим як зникнути, він сказав, що впізнав символ із нашої родинної історії. Наступного дня я повернулася до криниці сама. Знак був знищений. Камінь розбитий, а його частини лежали внизу. Я не знайшла Олега. Я знайшла лише його записник.
- Але Андрій знайшов вирвані сторінки, — сказала Леся. — І написав, що знайшов те, що ти бачила у Старому Яру.
   Софія кивнула.
- Він знайшов записник Олега і зрозумів, що я приховала частину правди. Він приїхав сюди, щоб перевірити мої слова.
- Ти знала, що Андрій був тут?
- Я здогадувалася.
- Здогадувалася? — Леся ледве стримувала голос. — Мій брат зник! Ти знала, що він шукав Олега, знала про криницю, знала про голоси і мовчала?!
- Я боялася, що ти зробиш те саме.
- Що саме?
- Підеш за ним...
   У багажнику щось зашурхотіло. Потім Андрій заговорив знову:
- Лесю, не слухай їх. Вони не скажуть тобі, що сталося зі мною.
   Леся вхопилася за край сидіння.
- Андрію?
- Я тут. Відкрий, будь ласка. Мені холодно...
   Голос звучав зовсім близько. Леся майже фізично відчувала його присутність за спинками сидінь. Вона пам’ятала, як Андрій скаржився на холод, коли вони поверталися додому зимовими вечорами. Пам’ятала його звичку стукати пальцями по столу, коли він нервував. Пам’ятала навіть те, як він вимовляв слово «будь ласка», коли хотів переконати її зробити щось, чого вона не бажала.
- Він знає, що ми говоримо, — прошепотів Назар.
- Воно завжди знає, — відповіла Софія. — Особливо тоді, коли ти починаєш вірити.
   Леся відчула гнів. Він прийшов на зміну страху, і це допомогло їй випрямитися.
- Якщо це не Андрій, то чому воно досі не намагається вибратися?
   Софія не встигла відповісти. З багажника пролунав удар. Кузов здригнувся.
   Володимир нарешті повернув ключ запалювання. Двигун запрацював, фари освітили туман попереду, і на мить усі побачили, що дорога позаду машини вже не веде до Старого Яру. Вона закінчувалася біля кам’яної криниці.
   Леся обернулася до заднього скла. Вона знала цю місцевість. Вони залишили Старий Яр, проїхали повз струмок і звернули на лісову дорогу. Криниця мала залишитися далеко позаду, але тепер вона стояла просто за машиною...