Розділ 31

   Стежка ставала дедалі крутішою. Каміння ковзало під ногами, коріння перекривало прохід, а туман затуляв усе далі ніж за кілька метрів. Леся трималася за Володимиром. Раптом він зупинився.
- Що там? — запитала вона.
   Чоловік підняв руку. Попереду, між деревами, стояла низька, стара, кам'яна споруда, яка майже повністю заросла мохом. Її стіни були складені з темного каменю, а дах частково провалився. Біля входу лежали уламки деревини.
   Леся відчула, як серце прискорилося. Вони знайшли її! Ту саму споруду, яку описував Олег. Ту саму, яку шукав Андрій.
   Володимир повільно підійшов до входу.
- Не розходимося! Тримаємося разом!
   Назар увімкнув ліхтар. Промінь освітив внутрішні стіни. На камені були вирізані написи, деякі стерлися, інші залишилися майже неушкодженими.
   Софія підійшла ближче й провела пальцями по одному з них.
- Це дуже старі знаки...
- Ви можете прочитати?
- Ні, але я бачила їх у книзі легенд.
   Леся знайшла на стіні знайомий символ. Під ним був напис рідною мовою. Він був значно новішим за інші - «Не дзвін тримає його. Дзвін не дає йому вийти».
   Леся перечитала слова.
- Що це означає? Ще одна підказка Андрія? 
   Володимир подивився на неї.
- Можливо, дзвін пов'язаний із тим, що перебуває під землею.
- Але якщо він не дзвонить, істота виходить назовні?
- Можливо...
   Назар присвітив ліхтарем далі.
- Тут ще є напис!
   На стіні праворуч виднілися кілька рядків. Вони були написані чорнилом. Леся підійшла ближче. Почерк був охайним, а літери — чіткими. Вона почала читати: «Я, отець Матвій, записую ці слова для тих, хто прийде після мене».
   Софія підняла голову.
- Священник...
- Ви знаєте його? — запитав Володимир.
- Ні, але в старих переказах згадували чоловіка, який приїхав сюди з сусіднього міста. Він намагався допомогти людям, коли почалися зникнення.
   Леся продовжила читати. «Не намагайтеся знищити того, хто виходить із туману, поки не знайдете джерело його сили». Нижче було ще одне речення. «Воно може приймати обличчя зниклих, але не може повернути їм пам'ять».
   Леся згадала постать на горищі. Голос Андрія, його обличчя. Вона заплющила очі.
- Отже, це все ж таки був не він...
- Це було очевидно,  — тихо сказала Софія. — Але тепер маємо сто відсоткові підстави не довіряти тому, що бачимо.
   Назар світив ліхтарем далі.
- Тут написано, де шукати джерело сили.
   Усі підійшли до нього.
   На нижній частині стіни був вирізаний малюнок криниці. Під нею — сходи, що йшли вглиб землі, а поруч стояла маленька фігура людини і над нею був намальований дзвін.
   Леся нахилилася. Під малюнком залишився напис: «Три речі відкриють шлях: ім'я, яке було забуте; знак, який було знищено; і голос того, хто не повернувся».
   Володимир повільно перечитав рядок.
- Ім'я, знак і голос.
- Що за ім'я? — запитав Назар.
   Софія похитала головою.
- Не знаю.
   Леся дивилася на малюнок.
- А якщо це ім'я того, хто створив криницю?
- Або того, хто замкнув її, — припустив Володимир.
   Раптом Назар помітив ще один напис. Він був на камені біля самої підлоги.  Хлопець присів і підніс ліхтар.
- Тут є ім'я... Почекайте, розберу...
- Читай.
- Матвій...
   Далі камінь був пошкоджений, але під іменем виднілася дата і назва міста.
   Леся розібрала літери.
- Рудоград.
   Володимир насупився.
- Це місто за сорок кілометрів звідси. Там колись був старий монастир.
- І отець Матвій жив там? — запитав Назар.
- Можливо, — відповів Володимир. — Якщо він залишив ці записи, то міг мати й інші...
   Леся раптом згадала слова Андрія: «Я знайшов те, що Софія бачила у Старому Яру», в потім: «Я не послухав». Можливо, брат знайшов цю споруду, можливо, читав ті самі написи і, можливо, спустився до криниці, не знаючи, що чекає внизу.
- Ми повинні знайти отця Матвія, — сказала вона.
   Софія повільно похитала головою.
- Якщо він був тут багато років тому, то навряд чи ще живий!
- Тоді знайдемо його записи.
   Володимир кивнув.
- У Рудограді є старий архів, якщо документи збереглися, почнемо звідти.
   Леся ще раз подивилася на напис: «Три речі відкриють шлях» і раптом помітила дещо дивне - на малюнку криниці хтось подряпав камінь, Лінії були свіжими, наче хтось нещодавно намагався щось стерти.
   Леся провела пальцями по подряпинах. Під ними проступило ще одне слово - «Андрій».
   Вона різко відсахнулася.
- Ні...
   Володимир підійшов ближче і побачив напис.
- То він знайшов її, але не послухав, що казали написи...
   Леся не могла відірвати погляду від імені. Навіщо він залишив тут своє ім'я, чому? Що він хотів відкрити?
   Раптом із глибини споруди долинув тихий звук, наче хтось повільно провів металом по каменю.
   Усі завмерли.
   Звук повторився. Довгий та скрипучий, а потім пролунав голос.
- Лесю...
   Вона впізнала його миттєво. Андрій. Голос долинав з-під землі.
- Лесю, я чекаю...
   Назар відступив до виходу. Софія схопила Лесю за руку.
    Володимир підняв ліхтар.
- Ніхто не наближається до цього місця!
   Голос повторився.
- Лесю... - Цього разу він звучав ближче, наче хтось стояв просто під ними. - Допоможи мені...
   Леся заплющила очі. Їй хотілося відповісти. Хотілося сказати, що вона прийшла, що знайшла його, що більше не залишить самого, але вона пам'ятала слова легенди - "Не відповідай, якщо голос знає твоє ім'я". 
   Вона стиснула блокнот і мовчала. Тоді голос змінився:
- Ти знову залишаєш мене?
   Леся здригнулася.
- Я знаю, що ти тут, — продовжив він. — Ти ж прийшла за мною...
   Софія різко потягнула її до виходу.
- Не слухай!
   Але Леся вже дивилася вниз. Між кам'яними плитами підлоги проступала тонка біла смуга туману. Він виходив із щілини. Повільно заповнював приміщення, в потім із темряви під підлогою долинув інший голос - чоловічий, старий та хрипкий.
- Матвію...
   Софія завмерла.
   Володимир повільно опустив ліхтар.
   Голос повторився.
- Матвію, не відчиняй... - Із щілини раптом долинув різкий скрегіт. Кам'яні плити здригнулися.
   Леся відчула, як земля під ногами почала ледь помітно рухатися.
- Назад! — крикнув Володимир.
   Вони кинулися до виходу. Назар перечепився, але Софія встигла підхопити його за куртку. Леся вибігла останньою. За спиною пролунав гучний тріск. Кам'яна плита в центрі споруди провалилася. Коли вони обернулися, у підлозі відкрився темний отвір. Звідти піднімався густий туман, а в глибині... в самому низу... щось повільно ворухнулося.
   Леся встигла побачити лише два бліді ока і вони дивилися просто на неї, в потім із темряви долинув сміх - тихий, зннайомий.
   Істота знала, що вони прийшли. Знала, навіщо і тепер уже не збиралася відпускати їх просто так.
   Володимир потягнув усіх до стежки.
- До машини! Бігом!
   Вони бігли, не озираючись. Гілки дряпали обличчя, каміння ковзало під ногами.
   Леся чула, як позаду тріщить земля, а потім почула кроки. Вони не лунали на стежці, вони лунали під нею, наче хтось біг усередині землі і рухався точно за ними.
   Коли вони нарешті дісталися автомобіля, Володимир відчинив дверцята й майже силоміць заштовхнув усіх усередину. Двигун завівся не відразу.
   Назар нервово озирнувся.
- Тату, швидше!
   Володимир повернув ключ. Двигун заревів. Автомобіль рвонув уперед. Лише тоді Леся помітила, що досі стискає блокнот Андрія. Вона розгорнула його на останній сторінці. Там, де раніше був порожній аркуш, з'явилися нові слова. Чорнило ще блищало, наче напис зробили щойно.
«Ти знайшла вхід».