Розділ 29

   Після прочитаного ніхто не міг вимовити ні слова. Будинок знову затих, наче нічого не сталося, наче на горищі кілька хвилин тому вони не бачили істоту, яка називала Лесю по імені голосом Андрія, наче по люку ніхто не бив із такою силою, що здригалися стіни, але страх залишився і він нікуди не зник, а навпаки - тепер він сидів десь усередині кожного з них.
   Леся дивилася на клаптик паперу: "Воно прокинулося, коли Андрій спустився до криниці." І що довше вона вдивлялася в написане, то більше її непокоїло дещо інше.
- Почерк...
   Софія підняла голову.
- Що?
- Це не почерк Андрія.
- Якщо ти так кажеш, то без сумніву воно так, але скажу, що це і не почерк Олега...
   Володимир узяв записку і довго розглядав її, а потім хмикнув.
- Тут є ще дещо...
- Що саме?
- Подивіться!
   Він підніс аркуш ближче до вікна. На зворотному боці паперу проступали якісь ледь помітні лінії, схожі на старий текст, майже стертий. Назар швидко дістав телефон і ввімкнув ліхтарик. Поступово слова стали видимими. Текст був написаний зовсім іншим чорнилом і значно рівнішим почерком.
"Якщо знайдеш це, не слухай дзвону. Він не кличе, а попереджає."
   Настала тиша. Леся відчула, як по руках побігли мурашки.
"Ми помилилися. Усі ці роки ми помилялися."
   Софія зблідла.
- Ні...
- Що таке? — запитав Назар.
   Жінка дивилася на рядки так, ніби бачила привида.
- Це почерк дзвонаря... Я вже раніше бачила схожий почерк...
- Того самого з легенди?
   Софія мовчки кивнула.
   Леся відчула як знову почала наростати тривога.
- Але ж... 
- Тут ще є дещо, - перебив її Володимир і продовжив.
"Якщо дзвін замовкне остаточно... Брама відкриється і туман більше не залишиться в долині."
   Назар нервово засміявся.
- Брама? Це просто...
- Не смішно! — суворо поглянула на нього Софія.
"Ми тримаємо туман під землею. Ми тримаємо його уві сні. Ми тримаємо його за дзвоном."
   Останні слова були майже невидимими, але їх усе ж вдалося прочитати. "Якщо він прокинеться..." Далі сторінка обривалася, наче шматок навмисно вирвали і саме в цю секунду будинок ледь не сильно здригнувся, але достатньо, щоб усі це відчули.
   Назар миттєво підскочив.
- Ви відчули?!
- Так...
   Зі стелі посипався пил.
   Володимир швидко підійшов до вікна і подивився на двір.
- Трясця! - Його вигук прозвучав так дивно, що всі одразу повернулися до нього.
- Що сталося?
   Володимир мовчки показав рукою. Усі підійшли ближче. Біля паркану стояла нерухомо людина, просто серед туману. Її обличчя було неможливо роздивитися лише темний силует.
- Це той самий? — пошепки запитав Назар.
   Софія мовчала. Постать не рухалася, лише стояла і дивилася на будинок. Раптом поруч із нею з'явилася друга.
   Леся відчула, як кров відлила від обличчя.
   За кілька секунд — третя, потім четверта, пʼята... Постаті виникали просто з туману і чекали.
- Боже... — прошепотів Назар.
   Уже за хвилину біля паркану стояло понад десять нерухомих, мовчазних постатей і всі вони дивилися на будинок, наче знали, що всередині є люди.
   Леся відчула паніку.
- Хто це?
   Софія відповіла майже пошепки:
- Я бачила їх раніше.
- Де?
- Біля Старого Яру.
   У кімнаті запала тиша. Постаті не рухалися, не наближалися. Раптом одна з них підняла повільно руку і показала кудись у бік лісу. Туди, де за деревами ховався Старий Яр, а потім усі постаті одночасно повернули голови в тому ж напрямку, наче на щось дивилися, на щось, чого люди в будинку ще не бачили. І тоді пролунав глухий далекий звук, але цього разу зовсім не схожий на дзвін. Це був протяжний скрегіт, наче десь дуже глибоко під землею повільно відчинилися старі кам'яні двері.
   Софія зблідла так сильно, що Назар підхопив її за лікоть.
- Софіє?
   Жінка дивилася у бік лісу і в її очах був справжній неприхований жах.
- Ні...
- Що?
   Вона ледве вимовила:
- Воно ніколи не робило цього вдень...
   Ніхто не встиг нічого запитати, бо всі постаті біля паркану раптом зробили одночасно крок уперед, наче отримали наказ і почали повільно рухатися до будинку.
   Леся стояла біля вікна й не могла відвести погляду від подвір'я. Людей ставало дедалі більше. Одні виходили з туману біля старих яблунь, інші з'являлися за парканом. Вони не поспішали. Просто рухалися до будинку, тримаючи голови опущеними.
- Треба забиратися звідси, — сказав Володимир.
   Назар відступив від вікна.
- А якщо вони вже оточили будинок?
- Тоді знайдемо інший вихід.
- А якщо вони чекають саме на це?
   Володимир подивився на сина.
- Не допомагай страху вигадувати те, чого ми поки не знаємо!
- Тату, ти сам бачив, що було нагорі!
- Бачив! Тому й не збираюся залишатися тут до вечора!
   Софія стояла біля столу й складала знайдені сторінки Андрія в полотняну торбинку. Руки в неї тремтіли. Вона кілька разів намагалася застебнути ґудзик, але не влучала в петлю.
   Леся нарешті відірвалася від вікна.
- Ми повинні йти до Старого Яру!
   Володимир повільно повернувся до неї.
- Ти розумієш, що там може бути?
- Ні! Але Андрій був там, Олег теж! Усі записи ведуть до криниці і якщо хочемо дізнатися, що з ними сталося, іншого шляху немає.
- А якщо твій брат залишив попередження саме для того, щоб ти туди не пішла?
   Леся опустила погляд на блокнот. На останній сторінці досі виднівся напис: «Я не послухав».
- Тоді я хоча б хочу знати, чому він не послухав, — відповіла вона. — І що знайшов унизу, але, думаю, що він би не залишав підсказки, якби не хотів, щоб я знайшла те...
   З вулиці долинув тихий звук. Назар здригнувся. Хтось торкнувся хвіртки. Металевий засув повільно піднявся, потім опустився, але хвіртка залишилася зачиненою.
- Вони можуть її відчинити? — прошепотів Назар.
   Володимир дістав із кишені ключі від автомобіля.
- Не чекатимемо, щоб перевірити!
   Він підійшов до задніх дверей і прислухався: за ними було тихо. Обережно відчинивши двері, він виглянув. Поки що, нікого не було, лише вузька стежка до господарської будівлі та старий паркан, за яким починався ліс.
- Швидко! Беремо тільки необхідне!
   Софія сховала сторінки в сумку. Леся забрала блокнот Андрія та ліхтар. Назар прихопив свій мисливський ліхтар, а Володимир перевірив, чи не забув ключі.
   Вони вийшли надвір. Холодне повітря одразу торкнулося облич. Леся озирнулася на будинок. Біля переднього ґанку стояли троє. Вона не бачила їхніх облич, але помітила одяг. На одному був старий довгий плащ, на другому — темна куртка, на третьому — щось схоже на робочу сорочку. Усі троє дивилися на вікна, наче чекали, коли хтось визирне.
   Леся затримала погляд на останній постаті і та повільно повернула голову. Навіть із відстані Леся зрозуміла: незнайомець дивиться саме на неї. Його обличчя було блідим, очі темними, а рот розтягнувся в неприродно широкій усмішці.
   Леся відступила.
- Володимире...
   Чоловік обернувся, але постать уже зникла. Біля ґанку нікого не залишилося.
- Не зупиняймося! — крикнув Володимир. Вони рушили стежкою до автомобіля і саме тоді з будинку долинув голос.
- Лесю!
   Вона зупинилася. Це знову був голос Андрія. Голос лунав із передпокою.
- Лесю, зачекай!
   Вона різко повернулася. Софія вхопила її за руку.
- Не відповідай! Не вздумай! 
- Але це він!
- Ні! Ти не знаєш, хто це!
- Я знаю його голос!
- Саме тому він його й використовує.
   З будинку знову долинув голос.
- Лесю, будь ласка! - у голосі було стільки болю, що Леся ледь не вирвала руку із Софіїної долоні. - Допоможи мені!
   Вони добігли до позашляховика. Володимир відчинив дверцята автомобіля.
- Усі всередину! Негайно!
   Назар сів на заднє сидіння. Софія — поруч із ним. Леся ще кілька секунд стояла біля дверцят, дивлячись на будинок.
- Лесю! Я тут! - голос долинув уже з горища. Вона підняла голову. У маленькому круглому вікні стояла постать - та сама, яку вони бачили вранці: темне волосся, знайомі плечі, обличчя Андрія. Він приклав долоню до скла і беззвучно вимовив: «Допоможи».
   Леся зробила крок до будинку. Софія різко потягнула її за руку.
- Це не він!
   Постать за вікном усміхнулася, а потім повільно підняла другу руку. У долоні лежало щось темне. Леся не встигла розгледіти, що саме. Постать розтулила рот із вікна долинув голос, який більше не нагадував Андрія.
- Тоді залишайся!
   Скло в рамі вкрилося білим нальотом. Постать зникла.
   Володимир силоміць посадив Лесю в автомобіль і зачинив дверцята.
- Ремені пристебнули?
   Ніхто не відповів.
- Пристебнули?!
- Так! — вигукнув Назар.
   Автомобіль рушив. Володимир вивів його на вузьку сільську дорогу й натиснув на газ. Леся не озиралася. Вона боялася побачити, що відбувається позаду, але вже за кілька секунд Назар прошепотів:
- Вони йдуть за нами!
   Леся повернула голову. Крізь заднє скло було видно будинок Олега. Біля нього стояли постаті. Вони не бігли, не махали руками, просто дивилися вслід автомобілю, а потім усі одночасно підняли голови, наче почули щось над собою і повільно розчинилися в тумані...