Розділ 28

    За маленьким круглим вікном повільно пропливав сірий, густий туман, наче слухав їх разом із будинком. Леся не відводила погляду від сторінки. Рядок Андрія все ще стояв перед очима.
"Я знайшов те, що Софія бачила у Старому Яру."
   Софія мовчала. Назар уже хотів щось сказати, але Володимир жестом змусив його замовкнути.
- Читай далі, — промовив він.
   Леся перевернула сторінку. Наступний запис був коротким, але від нього стало не по собі.
"Софія розповіла мені не все і я тепер я розумію чому."
   Леся краєм ока помітила, як Софія напружилася.
"Вона казала, що бачила дзвіницю. Казала, що бачила туман, казала, що втратила брата."
   Чорнило далі було сильніше втиснуте в папір, наче Андрій писав із хвилюванням.
"Але вона не розповіла, що бачила після цього."
   Назар підняв голову.
- Софіє...
   Жінка подивилася на них, але мовчала.
   Леся вже не звертала на неї уваги і продовжила читати.
"Я знайшов вирвані сторінки зі старого зошита Олега. Їх ховали окремо від інших записів."
   Софія різко подивилася на сторінку.
- Ні...
- Краще б ви з самого початку все нам розповіли, - хитаючи головою, промовив Володимир.
   Жінка не відповіла, бо вона нікого не слухала, окрім Лесі.
   Леся продовжувала:
"На цих сторінках було те, про що Софія не хотіла говорити."
   Повітря на горищі ніби стало холоднішим.
"Того дня Олег не зник одразу."
   Усі завмерли.
"Він повернувся до Яру наступної ночі."
   Назар здивовано запитав: 
- Навіщо?
"Бо почув дзвін і пішов на звук."
   За вікном тихо заскрипіла гілка. Леся мимоволі озирнулася. Туман за шибкою став густішим, наче наблизився.
   Вона повернулася до записів.
"У зошиті Олег описав місце, яке знайшов у лісі. Кам'яну споруду і стару криницю."
   Софія раптом заплющила очі, наче вже знала, що буде далі.
"Коли він зазирнув усередину, то побачив не воду і не дно, а лише туман."
   Назар нервово ковтнув.
"А потім побачив людину."
   Леся завмерла.
"Вона стояла дуже глибоко - там, де не повинна бути жодної людини взагалі..."
   По спині побігли мурашки.
"І дивилася на нього."
   На кілька секунд ніхто не дихав.
"Олег вирішив, що йому здалося, але наступної ночі вона була там знову і цього разу усміхалася."
   Софія тихо видихнула, Назар зблід, Володимир мовчки дивився на сторінку.
   Леся перевернула аркуш. Почерк Андрія став значно нерівнішим.
"Я думав, що це вигадка, поки сам не знайшов криницю."
   У кімнаті стало зовсім тихо.
"І поки не побачив її."
   Серце Лесі завмерло.
"Вона стояла внизу і дивилася просто на мене..."
   Тут чорнило було розмазане, наче рука здригнулася.
"Я не знаю, хто це і навіть не знаю, людина це чи ні, але вона знала мене..."
   Раптом десь у глибині будинку щось глухо скрипнуло. Усі одночасно здригнулися.
- Це що було? — пошепки запитав Назар.
   Ніхто не відповів.
   Старий будинок знову затих. Леся відчула, як холонуть пальці, але продовжила читати.
"Коли я відійшов від криниці, мені здалося, що все закінчилося, але тієї ночі я прокинувся від голосу. Він лунав за вікном і кликав мене на ім'я."
   Усередині все стиснулося. Саме про це говорила легенда.
"Наступної ночі голос був уже в будинку, а через три дні я побачив його в дзеркалі."
   Назар різко підняв голову.
- Що?
"Воно стояло за моєю спиною і посміхалося."
   Леся відчула, як по шкірі пробіг мороз. Вона сама не помітила, як міцніше стиснула блокнот. Наступний запис був коротким і останнім.
"Тепер я знаю правду. Туман не забирає людей. Він залишає їх собі, а назад відпускає щось інше."
   На горищі стало по-справжньому холодно. Леся навіть бачила власний подих. Назар теж це помітив.
- Що сталося, тут...
   Володимир повільно підняв ліхтар. Світло здригнулося. Софія різко обернулася до круглого вікна...
- Не рухайтеся... - прошепотіла вона.
- Що?
- Не обертайтеся різко...
   Леся відчула, як серце починає шалено калатати.
- Софіє...
   Жінка дивилася кудись позаду них і в її очах був справжній страх.
- Він тут...
- Хто?
   Софія ледве прошепотіла:
- Той, кого бачив Андрій.
   На горищі запала мертва тиша, а потім за їхніми спинами хтось дуже повільно зробив крок. Старі дошки заскріпіли...  Ніхто не рухався і не наважувався озирнутися.
   Софія дивилася в одну точку, її очі були широко розплющені.
- Не дивіться на нього... — прошепотіла вона.
- На кого? — ледве чутно запитала Леся.
   Софія не відповіла. Замість неї пролунав ще один звук. Дошки під чиїмись ногами прогнулися. Щось повільно рухалося між старими скринями. Світло ліхтаря в руці Володимира здригнулося, наче саме повітря навколо стало важчим і тоді Леся почула за своєю спиною нерівне дихання.
   Серце шалено калатало, кожен інстинкт кричав обернутися, подивитися, переконатися, але вона згадала слова з легенди: не слухай, не відповідай, не йди. Усі ті правила існували не просто так і раптом... Хтось тихо вимовив її ім'я.
- Леся...
   Вона завмерла. Це був точно голос Андрія. Той самий голос, який вона пам'ятала з дитинства.
- Лесю...
   У грудях боляче стислося. Назар різко подивився на неї.
- Не відповідай, — прошепотів він.
   Але голос пролунав знову, вже ближче.
- Я тут...
   Леся відчула сльози на очах. У голові промайнуло тисяча думок. "А якщо це справді Андрій? А якщо він живий? А якщо весь цей час вони шукали його не там?"
- Лесю...
   Софія раптом різко схопила її за руку. Настільки сильно, що рука аж заболіла.
- Не слухай!
   Голос миттєво змінився, наче щось розсердилося. Він став чужим, нелюдським і горищем прокотився тихий сміх. Від цього сміху кров застигала в жилах.
   Володимир різко розвернув ліхтар. Промінь світла ковзнув між старими меблями і всі побачили істоту.
Висока худа постать нерухомо стояла біля дальньої балки.  Обличчя ховалося в темряві, але очі... Вони дивилися прямо на них.
   Леся відчула, як по спині пробіг мороз. Вона не могла пояснити чому, але знала це не людина і ніколи не була людиною.
   Постать повільно нахилила голову набік, наче розглядала їх, вивчала та запам'ятовувала. 
   Назар тихо видихнув:
- Воно посміхається...
   Леся придивилася. Хлопець мав рацію. У темряві справді вимальовувалася дивна неприродня усмішка...
   Раптом щось некілька разів ударило по даху, наче хтось бігав зверху.
   Назар різко підняв голову.
- Ви це чули?
   У відповідь пролунав сильний гуркіт і усе горище здригнулося. Зі стелі посипався пил. Стара балка голосно тріснула. Постать біля стіни миттєво зникла, наче її ніколи не існувало.
- Біжимо звідси! — вигукнув Володимир.
   Він першим кинувся до люка, інші за ним. Софія буквально потягнула Лесю за собою. У цей момент за спиною пролунав чіткий голос.
- Не йдіть...
   Голос Андрія. Леся мало не обернулася, але Софія сильніше стиснула її руку.
- Не дивись!
   Усі четверо злетіли вниз драбиною. Володимир гримнув люком і в ту ж секунду щось сильно вдарило по ньому зверху.
БАХ!
   Ще один удар.
БАХ!
   Назар відступив на крок.
- Це воно!
   Удари припинилися так само раптово, як і почалися. У будинку знову запанувала тиша. Лише важке дихання порушувало її.
   Кілька хвилин ніхто не говорив. Потім Леся згадала про щоденник Андрія, який вона тримала зажатим у руках. Між сторінками стирчав клаптик паперу, напевно Леся його не помітила в перший раз. Тремтячими пальцями вона витягнула його. На пожовклому аркуші було написано лише одне речення. Незнайомим кривим почерком.
"Воно прокинулося, коли Андрій спустився до криниці."
   Внизу сторінки була намальована стрілка і напрямок, куди вона вказувала, змусив усіх завмерти.
Стрілка показувала на карту, на Старий Яр, і поруч було дописано:
"До наступного заходу сонця ще є час, потім буде пізно."