Розділ 27

У кімнаті запанувала тиша. Скрип нагорі більше не повторювався, але його до цього почули всі. Леся подивилася на Софію, Назар нервово стиснув ліхтар, Володимир мовчки перевів погляд на стелю.
- Ви теж чули? — тихо запитав Назар.
- Так, — відповів Володимир.
- Це над нами...
   Старі дошки над ними знову ледь помітно затріщали, наче хтось переступив з ноги на ногу і завмер.
Леся відчула, як по спині пробіг холод. Вона одразу згадала той вечер у будинку Софії - кроки над головою, шкрябання, своє ім'я на дошках... 
- Може, це просто вітер? — невпевнено сказав Назар.
   Володимир похитав головою.
- Тут немає ніякого вітру.
   Софія повільно подивилася на стелю.
- На горище є прохід.
- Де?
- Пішли зі мною.
   Прохід на горище був майже непомітним серед старих дощок стелі. Дерев'яна драбина все ще висіла поруч, хоч і виглядала так, ніби могла розсипатися від одного дотику.
    Володимир першим піднявся нагору. Світло ліхтаря зникло в темряві. Кілька секунд нічого не було чути, потім його голос долинув зверху:
- Піднімайтеся!
   Леся полізла другою. Повітря на горищі було важким. Запах старого дерева змішувався із запахом пилу та вологи.  Горище було значно більшим, ніж здавалося знизу: старі балки тягнулися під самим дахом, у кутках висіло павутиння, стояли поламані меблі, старі ящики і кілька скринь... Але увагу Лесі привернуло зовсім інше - у далекому кінці горища, біля маленького круглого вікна стояла висока, темна постать... 
   Усі завмерли.
   Постать стояла до них спиною і дивилася у вікно, наче не помічала їхньої присутності. У Лесі перехопило подих. Її серце почало шалено калатати. Бо ця постать... Була дуже схожа на Андрія - така сама статура, таке саме темне волосся... Плечі... Все було до болю знайомим.
- Андрію... - Слова самі вирвалися з її вуст.
   Постать здригнулася.
   Назар різко втягнув повітря.
   Софія схопила Лесю за руку.
- Не підходь!
   Але Леся неслухала і вже зробила крок уперед.
- Андрію!
   Постать повільно повернула голову, не все тіло, наче їй було важко рухатися.
   У Лесі стислося серце. Зараз ще мить і вона побачить його обличчя, але в ту ж секунду сталося щось дивне. Із щілин між дошками почав виповзати тонкий туман. Спочатку туман з'явився біля ніг постаті, потім почав підніматися вище.
- Ні... — прошепотіла Софія.
   Туман швидко огорнув незнайомця.
   Леся кинулася вперед.
- Стій!
   Але було пізно. За кілька секунд постать повністю сховалася в білій імлі і зникла, наче її ніколи і не було.
   Туман повільно розвіявся. Біля вікна вже нікого не було... Леся завмерла. Не вірячи власним очам.
- Ви бачили? — прошепотіла вона.
- Так, — тихо відповів Володимир.
- Це був... Андрій...
- Ні! — різко сказала Софія.
   Усі повернулися до неї. Жінка дивилася на місце, де щойно стояла постать.
- Це був не Андрій! 
- Але...
- Я бачила таке раніше.
   Леся відчула, як холоне всередині.
- Де?
   Софія повільно подивилася на неї.
- У Старому Яру.
- Не розумію?
- Коли ми шукали Олега...
   Володимир серйозно на неї поглянув.
- Ви ніколи не розповідали цього...
- Бо хотіла забути! - крикнула вона, але через секунду вже трішки спокійніше сказала:
- Того вечора ми теж бачили людину. Спочатку нам здалося, що це Олег. Ми побігли за ним, звавши на ім'я, але коли майже наздогнали... - Вона замовкла.
- Що сталося?
- Він розчинився у тумані, наче його ніколи не існувало.
   На горищі стало тихо. Лише старі балки потріскували від часу.
   Тоді Назар раптом покликав:
- Гей!
   Усі обернулися. Хлопець стояв біля старої скрині в дальньому кутку. Вона була майже повністю прихована під брезентом.
- Мені здається, вам треба це побачити.
   Володимир підійшов першим, потім Леся і всі інші. На кришці скрині хтось вирізав ножем нерівні літери, які було важко розібрати, але їх можна було прочитати:
"Якщо ти це читаєш, Леся, значить я не встиг..."
 

* * *

    Леся завмерла біля старої скрині. Усі дивилися на вирізані ножем слова.
"Якщо ти це читаєш, Леся, значить я не встиг..."
   Серце боляче стиснулося. Вона одразу впізнала почерк Андрія - не букви, не манеру письма, а спосіб, у який він залишав послання, наче завжди поспішав сказати найважливіше.
- Це він... — тихо прошепотіла Леся.
   Володимир присвітив ліхтарем ближче.
- Тут є ще щось!
   Під першим рядком виднілися інші літери, але частину закривав бруд. Софія обережно провела долонею по кришці. Поступово почали проявлятися нові слова. 
"Не довіряй тому, що бачиш у тумані."
   Леся мимоволі озирнулася на вікно.
- Він знав, — тихо сказав Назар.
- Про що? — запитав Володимир.
- Про те, що туман показує людей.
   Софія похмуро кивнула.
- Схоже на те...
   Нижче виднівся ще один рядок. Його було важче прочитати, але через кілька хвилин вони розібрали слова.
"Воно знає, кого ти шукаєш."
   Леся відчула холод. Тепер слова Андрія звучали зовсім інакше, наче попередження, наче він намагався застерегти її від тієї самої помилки, яку колись зробив сам.
   Володимир присвітив нижче і раптом нахмурився.
- Це не все...
   Пил приховував наступний напис. Назар допоміг розчистити деревину і коли останні літери стали видимими, усі завмерли.
"Софія не розповіла вам усього".
   Леся повільно підняла голову і примруживши очі подивилася на жінку.
- Що ще ми повинні знати? - Лесі починало набридати, що все будується навколо Софії, і з неї потрібно витягувати все.
   Жінка мовчала.
- Софіє?! — прикрикнула вона.
   Володимир теж дивився на неї.
- Що це означає?
   Софія важко видихнула.
- Я не знаю, звідки Андрій про це дізнався.
- Але він має рацію? — запитав Назар.
   Софія заплющила очі і не відповіла одразу.
- Що ви знову приховуєте?
   Софія опустила погляд.
- Я відповім, але не зараз.
- Чому?
-  Бо спочатку ти повинна побачити дещо інше...
   Вона вказала на нижню частину скрині. Там було майже непомітне металеве кільце.
   Володимир нахилився і обережно потягнув. У середині щось клацнуло і в бічній стінці скрині відкрилася маленька схованка.
   Назар тихо присвиснув.
- Оце так!
   Усередині лежав загорнутий у стару, пожовклу тканину згорток, наче хтось спеціально подбав про те, щоб він дочекався потрібної людини.
   Леся відчула, як серце починає калатати швидше. Володимир обережно розгорнув тканину. Усередині лежав невеликий чорний потертий блокнот. На обкладинці було написано лише одне слово "Андрій". 
   Леся завмерла. Ніхто не промовив ні слова. Здавалося, навіть повітря навколо стало важчим. Софія першою відкрила блокнот. Сторінки були списані знайомим почерком і сумнівів не залишалося - це справді був щоденник Андрія.
   На першій сторінці було всього кілька рядків. Леся нахилилася ближче і прочитала:
"Якщо ти знайшла цей запис, значить ти на вірному шляху."
   Андрій ніби розмовляв із нею крізь час, наче знав кожен її крок і знав, що вона опиниться саме тут.
   На наступному рядку чорнило трохи розпливлося, але текст усе ще можна було прочитати.
"Я залишив це тут, тому що тільки ти зрозумієш, що означають мої підказки."
   Леся мимоволі посміхнулася. Андрій справді не хотів, щоб це знайшов хтось інший. Він залишав послання саме для неї.
   Сторінка продовжувалася.
"Якщо Софія привела тебе сюди, значить вона нарешті почала говорити правду."
   Софія різко відвернулася. Володимир помітив це, але нічого не сказав.
   Леся перегорнула сторінку і побачила новий запис. Він був зроблений значно пізніше. Почерк став нерівним, наче Андрій писав похапцем або дуже хвилювався.
   Перший рядок змусив усіх завмерти.
"Я знайшов те, що Софія бачила у Старому Яру."
   Леся відчула, як по спині пробіг холод. Софія повільно підняла голову, а Назар тихо прошепотів:
- От тепер починається найцікавіше...
   За вікном горища повільно пропливала сіра смуга туману...