Розділ 26

    Кілька секунд ніхто не рухався. Усі дивилися на темне вікно будинку. Туди, де щойно промайнула тінь. Леся відчула, як серце починає битися швидше. Вона була впевнена, що щось бачила і судячи з виразів облич інших, не лише вона.
- Ви теж помітили? — тихо запитав Назар.
   Володимир повільно кивнув. Софія мовчала. Її погляд був прикутий до будинку, наче вона дивилася не на старі стіни, а на власне минуле.
- Там не може нікого бути, — нарешті сказала вона.
- Чому? — запитала Леся.
- Бо після зникнення Олега сюди ніхто не заходив.
- Ви впевнені?
- Я замкнула двері власноруч.
   Назар подивився на хвіртку, що досі повільно похитувалася від вітру.
- Судячи зі всього, хтось тут усе-таки бував...
   Володимир рушив першим.
- Стояти тут немає сенсу! Потрібно подивитися всередині.
   Леся відчула, як усередині борються цікавість і страх, але вона знала заради чого вони сюди прийшли.
   Вони відчинили хвіртку й повільно підійшли до будинку. З кожним кроком він здавався все похмурішим. Дошки на стінах потемніли від часу. Деякі вікна були забиті зсередини і лише одне вікно залишалося зі склом, те саме, у якому вони бачили тінь.
   Софія зупинилася біля дверей. Кілька секунд дивилася на стару ручку, потім тихо сказала:
- Востаннє я була тут п'ять років тому...
   Вона відкрила замок. Двері відчинилися майже одразу, наче й не були замкнені.
   Усередині пахло пилом, старим деревом і вогкістю. Світло ледь проникало через брудне скло на вікні.
Його вистачало лише для того, щоб розгледіти контури меблів. У кутку стояв стіл. Біля стіни — стара шафа, поруч — крісло. Усе було вкрите товстим шаром пилу, але щось одразу привернуло увагу Лесі. На підлозі, біля самого входу були сліди...
   Вона різко зупинилася.
- Подивіться!
   Усі нахилилися. У пилу чітко виднілися свіжі відбитки, наче хтось ходив тут зовсім недавно.
- Це неможливо... — прошепотіла Софія. - Девір були зачинені!
   Володимир нахмурився.
- Він зайшов іншим шляхом...
   Леся уважно дивилася на сліди. Вони вели вглиб будинку до невеликого коридору, а потім зникали, наче людина просто розчинилася в повітрі.
- Мені це дуже не подобається, — пробурмотів Назар.
- Мені теж, — погодилася Леся.
   Вони рушили далі. Кімната за кімнатою. Старий посуд, порожні полиці, зламаний годинник, пожовклі газети... Нічого особливого. Аж поки Софія не зупинилася біля дверей до маленької кімнати наприкінці коридору.
   Вона зблідла.
- Тут...
- Що?
- Тут жив Олег до свого остаточного зникнення...
   Усі мовчки зайшли всередину. Кімната була невеликою: ліжко, стіл, шафа і десятки аркушів на стінах.
   Леся завмерла. Усі стіни були обклеєні десятками малюнками - деякі вже були пожовклі, деякі майже розсипалися від часу, але всі зображували одне й те саме: долину, гори, туман і дзвіницю... Ту саму 
   Назар підійшов ближче.
- Він малював це роками...
   Софія мовчки кивнула. Леся повільно розглядала малюнки. Спочатку всі здавалися однаковими, але потім вона помітила дещо дивне: на найстаріших малюнках дзвіниця була порожньою, на новіших — біля неї з'явилася постать, а на останніх...
   Леся відчула, як по спині пробіг холод.
- Софіє...
- Що?
- Подивіться.
   Усі підійшли ближче. На останньому малюнку біля дзвіниці стояли вже дві постаті: одна висока і одна нижча, схожа на дитину, а внизу Олег нерівним почерком написав: "Вони більше не самі."
   У кімнаті стало тихо. Настільки тихо, що Леся почула з горища звук, наче десь під дахом щось тихо скрипнуло.
   Усі завмерли. Назар підняв голову, Володимир теж почув, Софія зблідла, а скрип повторився, наче хтось ходив горищем будинку. І цього разу вони точно знали: будинок зараз не порожній...