Розділ 25

    За вікном було сіро. Сонце ще не піднялося над горами, але ніч уже відступала. Туман залишався в долині, проте тепер він виглядав менш загрозливим, принаймні так здавалося... Яблуні біля будинку ледве проглядалися крізь білу імлу. На щастя, жодних постатей не було.
   Софія поставила на плиту чайник. Назар допоміг принести дрова. Володимир мовчки сидів за столом і дивився на карту зі Старим Яром.
- Значить йдемо до хатини Олега? - подав голос Володимир.
- Нам потрібно вирішити, що робити далі, — нарешті сказав Володимир.
- Саме так, - выдповыла Софія.
   Володимир повільно випростався.
- Тоді нам потрібно знайти все, що залишилося після нього.
   Софія мовчала. Вона дивилася в чашку з чаєм, наче боролася із собою.
- Є дещо, про що я давно нікому не розповідала...
- Що ще? — запитала Леся.
   Жінка важко зітхнула.
- Після повернення Олег не захотів жити зі мною...
- Чому?
-. Він постійно казав, що йому потрібно бути одному. Через кілька тижнів він оселився в покинутому будинку на околиці села.
   Леся відчула дивне хвилювання.
- У якому будинку?
   Софія підняла очі.
- Будинок номер сім.
   Леся відчула, як усередині все похололо. Будинок номер сім... Вона вже бачила його. У перший день після приїзду до Тихоліса, тоді будинок одразу привернув її увагу - старий та порожній і чомусь дуже тривожний.
- Я пам'ятаю його, — прошепотіла вона.
- Що? — запитав Володимир.
- У день приїзду ви проїжджали повз нього... Мені здалося, що хтось дивиться з вікна.
   Софія і Володимир швидко переглянулися.
- Але ж там давно ніхто не живе.
- Саме тому мені й стало моторошно, бо бачила, що будинок порожній.
   Софія повільно підвелася.
- Нам потрібно туди піти.
   За пів години вони вже йшли через село. Тихоліс поступово прокидався : десь гавкали собаки, хтось порався біля подвір'я, з димарів підіймався дим - звичайний ранок, майже мирний. Але після всього пережитого Лесі здавалося, що під цією звичайністю ховається щось інше - щось старе і дуже небезпечне...
   Чим ближче вони підходили до околиці села, тим менше ставало будинків. Дорога звузилася, обабіч росли високі кущі. Попереду вже виднівся ліс, в перед ними стояв будинок номер сім. Стіни будинку були темними, дах помилився від часу, вікна частково забиті, подвір'я занедбане і стара пошарпана хвіртка.
   У Лесі знову з'явилася та сама дивна тривога, яку вона відчула ще в день приїзду, наче будинок давно чекав на неї.
   Усі зупинилися і кілька секунд ніхто не говорив, потім Софія тихо сказала:
- Саме тут жив Олег після повернення.
   Леся повільно підійшла до старої поштової скриньки. На ній висіла іржава табличка. Цифра була майже стерта часом, але її все ще можна було розгледіти - 7.
- Тепер зрозуміло, чому Андрій приховав послання, — раптом сказав Назар.
   Усі подивилися на нього.
- Він знав, що якщо прямо напише про Софію запис можуть знайти інші.
- І тому залишив підказку лише для Лесі, — задумливо додав Володимир. - Бо тільки вона могла пов'язати все разом.
   Леся згадала слова брата, його записи, його дивні натяки... Андрій не просто залишав сліди - він будував дорогу крок за кроком, від підказки до підказки, ніби знав, що одного дня Леся прийде сюди.
   Раптом вітер хитнув стару хвіртку. Вона повільно рипнула і прочинилася.
   Назар здригнувся.
- Це було моторошно!
- Вітер, — сказав Володимир.
   Але навіть його слова не звучали переконливо.
   Леся підняла голову і раптом завмерла. На дверях будинку був намальований символ - коло, а в середині дзвін. 
- Софіє...
   Жінка зблідла.
- Раніше його тут не було.
- Ви впевнені?
- Так!
   Леся підійшла ближче. Під символом хтось надряпав кілька слів. Час майже стер напис, але його ще можна було прочитати.
   Вона нахилилася.
- Що там? — запитав Назар.
Леся тихо прочитала:
- "Він пам'ятає..."
   Навколо запанувала тиша - ліс мовчав, птахів не було чути, навіть вітер раптом стих, а потім із темного вікна будинку ніби майнула чиясь тінь, але настільки швидко, що Леся не була впевнена, чи справді щось бачила. Вона подивилася на інших і зрозуміла: цього разу тінь помітила не тільки вона.