Розділ 24

   Софія закрила книгу і подивилася на інших.
- Думаю, нам всім варто все ж таки відпочити... Скоро почне світати.
   Леся поглянула на годинник. 
4:00.
- Так, зараз я погоджуюсь, але не думаю, що вдасться заснути після такої отриманої інформації, - сказав Володимир.
- Але варто спробувати, - позіхаючи промовив Назар.
   Всі вляглися, але сон не йшов. Туман за вікнами нікуди не подівся - він стояв між деревами, біля старого млина, між яблунями. Іноді Лесі здавалося, що він навіть став ближчим, наче повільно оточував будинок.
   Назар уже дрімав у кріслі. Володимир сидів біля каміна й дивився на вогонь. Софія прибирала зі столу чашки. Ніхто не хотів говорити вголос про те, що всі думали про одне й те саме: про Олега і про Андрія.
- Думаєте, вони пов'язані? — раптом тихо запитала Леся.
   Володимир підняв голову.
- Так.
- Я теж так думаю, — сказала Софія.
   Вона поставила останню чашку на полицю і сіла поруч.
- Ще в перший день, коли Андрій прийшов до мене, я зрозуміла, що він знає більше, ніж говорить.
- Чому?
- Бо він ставив правильні запитання.
Леся піднялася на ліжку.
- Які питання?
- Він не питав про дзвін, не питав про легенду, не питав про туман. Він одразу запитав про Олега...
   У кімнаті стало тихо.
- Тобто Андрій уже знав про нього?
- Так.
- Але звідки?
   Софія похитала головою.
- Цього я не знаю.
   Володимир задумливо потер підборіддя.
- Можливо, він знайшов щось у записах.
- Або в архіві, — додав Назар, не відкриваючи очей.
   Усі здивовано подивилися на нього.
- Ти не спиш?
- Ні... - Хлопець позіхнув і сів рівніше. - Я слухаю.
   Софія ледь усміхнулася.
- І що ти думаєш?
- Думаю, що Андрій залишив Лесі підказку не просто так.
   Леся відчула, як усі погляди звернулися до неї.
- Він хотів, щоб саме я знайшла Софію?
- Саме так, — кивнув Назар.
- Але навіщо?
- Бо він знав, що Софія була у Старому Яру.
   Володимир задумливо кивнув.
- І знав, що вона не розповіла всього.
   Софія мовчала і Леся помітила це.
- Скажіть, Софіє, навіщо ви написали мені того листа? Якщо не хотіли відкривати всієї правди?
 Ви щось приховуєте?
   Жінка довго не відповідала. Вона дивилася на вогонь, а потім важко зітхнула.
- Так, я написала листа тобі, бо це було останнє бажання твого брата, я пообіцяла йому... - вона продовжувала дивитися на вогонь. - В останній день перед зникненням, Андрій прийшов до мене і сказав, що якщо щось зі мною станеться або я зникну, повідомте про це мою сестру... Вона далі знає, що робити... Я тоді подумала, що це безглуздя, писати чужій людині, але я не могла порушити данного мной слова...
- Дякую, - тихо відповіла Леся. - Дякую, що написали!
- І ще одне... - продовжила Софія.
   Назар випростався.
- Що?
   Софія опустила погляд.
- Коли ми бачили дзвіницю... - Вона замовкла.
- То що?
- Ми були не самі.
   У кімнаті стало тихо.
- Не дуже зрозуміло...
- Поряд із дзвіницею стояла людина.
   Леся відчула, як по спині пробігли мурашки.
- Ви не казали про це...
- Бо я сама не вірила і хотіла забути, але тепер розумію, що потрібно розповісти все, що знаю.
- Хто це був? - запитав Володимир.
- Не знаю... Я бачила її лише кілька секунд, поки не почав густішати туман.
- Чоловік?
- Здається... - Софія замислилася, а потім кивнула. - Так, це був чоловік.
- І що він робив?
   Софія повільно підняла очі.
- Дивився на нас.
   У каміні тріснула поліна. Усі здригнулися.
- Він був біля дзвіниці?
- Так.
- А потім?
- Потім зник разом із нею.
   Ніхто нічого не сказав, бо всі подумали про одне й те саме - постаті в тумані, про людину біля дзвіниці. Можливо, це були не різні історії. Можливо, це була одна й та сама історія, яка повторювалася знову і знову.
   Ніч повільно минала. Близько пʼятої години ранку туман за вікнами почав рідшати. Небо на сході стало трохи світлішим.
   Леся сиділа біля вікна і дивилася, як темрява поступово відступає. Вона так і не змогла заснути, але вперше за багато годин вона відчула полегшення. Світло завжди здавалося безпечнішим навіть тут у Тихолісі.
   Коли перші сонячні промені торкнулися верхівок дерев, Софія поставила на стіл чайник.
- Значить, вирішуємо.
- Що саме? — запитав Назар.
- Що робити далі...
   Володимир одразу відповів:
- Йти до Старого Яру.
   Леся здивувалася.
- Так одразу?
- А чого чекати?
- Ми майже нічого не знаємо.
- І не дізнаємося, сидячи тут.
   Софія похитала головою.
- Ні! У Яр ми зараз не підемо!
- Чому?
- Бо не готові.
   Назар хмикнув.
- А коли будемо готові?
   Софія подивилася на стару книгу.
- Коли будемо знати всю легенду до кінця.
- Тобто? Ми ж наче всю книгу дочитали...
- Так, але, я думаю, у книзі не все написано... Є ще дещо, що нам потрібно зʼясувати самим.
   Леся відразу насторожилася.
- Що ви маєте на увазі?
   Жінка кілька секунд мовчала, потім відповіла:
- Перш ніж іти до Старого Яру, нам потрібно піти до будинку Олега.
   Усі здивовано переглянулися.
- Він жив тут після повернення? — запитала Леся.
- Так, але після того, як він повернувся, люди почали його боятися.
   Володимир повільно кивнув.
- Так і було.
- Він прожив там трохи більше року.
- А потім?
   Софія подивилася у вікно: на ранковий туман, який усе ще неохоче залишав долину.
- А потім одного дня просто зник вдруге.
    У кімнаті запала тиша.
- І цього разу назавжди.
   Леся відчула, як серце забилося швидше, бо раптом зрозуміла: можливо, Андрій не був першим і, навіть, не другим. Можливо, до нього вже були люди, які намагалися розгадати таємницю Старого Яру і якщо їм пощастить, у покинутому будинку Олега може залишитися щось, чого не знайшов ніхто інший.