Розділ 23

   Кілька секунд ніхто не рухався. Усі дивилися у вікно. Туди, де серед густого туману застигла темна постать.
   Леся навіть боялася кліпнути. Їй здавалося, що варто лише відвести погляд — і щось зміниться, але постать не рухалася, не наближалася, не зникала... Просто стояла, ніби спостерігала. Ця постать нагадувала жіночу розмиту постать.
- Ви теж її бачите? — тихо запитав Назар.
- Так, і наче це жінка... — відповів Володимир.
    Софія мовчки стиснула край столу. На її обличчі знову з'явився той самий страх, який Леся помітила ще раніше. Страх людини, яка вже колись бачила щось подібне.
- Не виходьте надвір, — тихо сказала вона.
- Ми й не збиралися, — відповів Назар, але навіть його голос звучав не так упевнено, як раніше.
   Леся не могла відвести очей від постаті. Вона була нижчою за ту, яку вони бачили біля яблуні і більш жіночною.
- Це може бути сусідка?  — запитала вона.
   Софія повільно похитала головою.
- Якби це була сусідка, вона б уже давно або підійшла ближче, постувкала б, або пішла.
   За вікном повільно колихнулися білі хвилі туману. На мить постать розчинилася в них, потім знову з'явилася. Точно на тому самому місці, наче чекала.
   Раптом Володимир підвівся.
- Мені дещо не подобається.
- Що саме? — одразу запитала Леся.
- Те, що ми бачимо її після розмови про Олега.
   У кімнаті стало тихо. Софія нахмурилася.
- Думаєш, це випадковість?
- Я вже давно не вірю у випадковості.
   Леся відчула, як по спині пробіг холод, бо вона теж подумала про це - спочатку книга, потім легенда, потім історія про Олега і тепер ця постать, наче щось слухало їх увесь час і реагувало.
    Назар раптом перевів погляд на стару книгу.
- До речі, ми так і не дочитали легенду.
   Софія важко зітхнула.
- Так, але я боюся читати далі...
- Але там може бути відповідь!
   Володимир кивнув.
- Може.
   Леся подивилася на книгу. Саме через неї вони дізналися про дзвін - про туман, про чоловіка, який шукав доньку, про Старий Яр і про те, що деякі люди поверталися, але легенда все ще була незавершеною, наче найважливіша частина чекала попереду.
   Леся повільно відкрила книгу. Сторінки тихо зашелестіли. Вона довго шукала потрібне місце, потім зупинилася і зблідла.
- Що там? — запитав Назар.
   Вона не відповіла відразу, лише дивилася на сторінку.
- Лесю?
- Тут....
- Що?
- Цієї сторінки тут не було...
   Софія повернула до себе книгу і вдивилася.
- Що значить — не було? - перепитав Володимир.
- Коли я читала книгу багато років тому, кількох аркушів бракувало і був вигляд, що легенда не дописана... Але зараз вони з'явилися...
   Назар нервово всміхнувся.
- Це неможливо.
- Так, але ви всі це бачите...
   Нові сторінки були перед ними - старі, пожовклі як усі інші.
   Софія, не повертаючи книгу назад Лесі, почала читати:
- Після третього удару дзвону люди думали, що прокляття народилося в долині, але це була неправда...
   Усі мовчки слухали.
- Туман не прийшов із долини. Він прийшов разом із тим, хто вдарив у Дзвін... Коли чоловік попросив повернути доньку, він відкрив ворота, які не повинні були відкритися...
   Полум'я в каміні здригнулося. За вікном туман повільно заворушився.
- І коли дівчинка повернулася, вона вже не була тією самою...
- Вона теж повернулася? — прошепотіла Леся.
    Софія кивнула й продовжила читати:
- Вона пам'ятала свій дім, знала батька, але щоночі дивилася в бік гір і слухала те, чого не чули інші...
- Як Олег... — тихо сказав Володимир. - Значит, вона не забула, як інші...
- І, можливо, як Андрій, — додала Леся.
   Ніхто не заперечив.
   Софія перегорнула сторінку і раптом завмерла.
- Що тепер?
   Жінка повільно підняла голову.
- Тут є карта.
- Карта?
   Усі нахилилися ближче. На сторінці справді був намальований схематичний план - гори, ліс, річка і позначене чорним чорнилом місце.
   Леся відчула, як серце починає битися швидше, бо вона вже бачила цю позначку у записах Андрія, але не знала, що це за місце.
- Старий Яр...
- Так, — прошепотіла Софія.
   А внизу карти було написано лише одне речення:
   «Той, хто хоче повернути загубленого, повинен спочатку знайти того, хто повернувся».
   У кімнаті запала тиша.
   Усі подивилися на Софію, бо вперше за весь час пошуків Андрія в них з'явилася нова думка. Можливо, ключ до Старого Яру був не в легенді і навіть не в самому Яру. Можливо, відповідь весь цей час була пов'язана з Олегом, який через три роки повернувся додому і нікого не впізнавав...