Розділ 22

   Після останніх слів Софії в кімнаті стало настільки тихо, що було чути, як у каміні осідає попіл. Володимир задумливо дивився на стару книгу, а Леся не могла відірвати погляду від Софії.
- Ви сказали, що дзвіниця не завжди стоїть в одному місці.
- Так.
- Як це можливо?
   Софія сумно посміхнулася.
- Саме це питання я поставила собі багато років тому.
- І знайшли відповідь?
- Ні.
   Жінка похитала головою.
- Але я бачила це на власні очі.
   За вікном тихо зашелестіли гілки яблунь. Туман нікуди не зник, а навпаки. Здавалося, він став ще густішим, наче вся долина потонула в молочній імлі.
- Розкажіть, — тихо попросила Леся.
   Софія мовчала кілька секунд, потім повільно почала говорити.
- Мені було трохи більше двадцяти років. Я тоді була дуже впертою і вважала, що всі легенди вигадують для того, щоб лякати дітей.
   Назар усміхнувся.
- Я теж так думаю.
- Я теж, — сказала Софія. — До певного дня. - Вона перевела погляд на вікно, наче бачила не туман за шибкою, а щось із далекого минулого.
- Нас було четверо - я, мій брат Олег і ще двоє друзів. Ми вирішили знайти Старий Яр...

   Леся насторожилася.
- Ви знайшли його?
- Так! Але це була наша найбільша помилка...
   Всі уважно слухали.
- Ми йшли майже весь день. Спочатку все було звичайним - ліс, стежка, гори, але ближче до вечора почав з'являтися туман, не такий, як зараз, значно густіший і дивний.
- Чим дивний?
- Він не лежав на землі. Він рухався між деревами, наче шукав когось.
   Леся мимоволі згадала постать біля яблуні.
   Софія продовжила:
- Ми тоді ще жартували. Сміялися, а не боялися, але потім Олег раптом сказав, що чує дзвін.
   Володимир підняв голову.
- Дзвін?
- Так... Ми тоді нічого не почули, лише він. Спочатку один удар, потім другий, потім третій.
   Назар видохнув.
- Як у легенді!..
- Саме так!
   Софія кивнула.
- Ми намагалися його зупинити, але він почав іти вперед, наче хтось його кликав.
- Голос?
- Можливо... Він так і не розповів.
   У кімнаті повисла важка тиша.
- І що сталося далі?
   Софія довго мовчала, а потім тихо відповіла:
- Ми його втратили.
- Як? - вигукнула Леся.
- Просто втратили... Він ішов перед нами, за кілька метрів... Ми його бачили, а потім туман став густішим на кілька секунд... Лише на кілька секунд і Олег зник, наче його ніколи не було.
   Назар нервово потер руки.
- Ви шукали його?
- До самого ранку... Кричали, бігали лісом, шукали сліди... Все було даремно. - Софія заплющила очі. Було видно, що навіть через багато років цей спогад болів. - А потім ми побачили дзвіницю...
   Усі завмерли.
- Вона стояла серед туману: стара, висока... Зовсім не схожа на те, що можна було б побудувати в цих горах. Навколо не було ні дороги, ні людей, ні навіть дерев лише вона і туман...
- Ви підійшли ближче? — запитала Леся.
- Ні! Мій друг хотів, але тоді сталося дещо дивне.
- Що?
- Дзвіниця почала зникати.
   Назар здивовано моргнув.
- Як це?
- Повільно, наче її стирали, спочатку верхівку, потім стіни, потім сам дзвін і через хвилину там уже нічого не було - лише туман!
   У каміні тріснула поліна. Усі здригнулися.
   Софія продовжила вже тихіше:
- Того ж вечора ми повернулися додому. Нас було троє, а повернутися мало четверо.
- Вашого брата так і не знайшли?
   Жінка повільно похитала головою.
— Шукали, але не знайшли, але потім, коли надія була вже втрачена.. Він повернувся сам...
   Леся відчула, як у грудях усе стискається. Тепер вона розуміла Софію значно краще. Розуміла, чому та допомагає, чому не відмовила, чому одразу повірила в історію Андрія, бо сама колись втратила близьку людину.
   Володимир задумливо дивився на книгу. Раптом він ніби щось згадав.
- Андрій знав про вашого брата?
- Так.
- Ви йому розповіли?
- Лише частину правди.
   Володимир нахмурився.
- А про що ви промовчали?
   Софія не відповіла, лише подивилася на книгу, потім на лист Андрія і, нарешті, сказала:
- Про те, що через три роки Олег повернувся.
   Леся відчула, як завмерло серце. Назар навіть підвівся зі стільця.
- Чому?!
   Софія дивилася на полум'я каміна.
- Він постукав у двері серед ночі... - не відповідаючи на питання, продовжила Софія. - Був живий та неушкодженний... Не постарів ні на день, але... - Вона замовкла.
- Але що? — прошепотіла Леся.
Софія повільно підняла очі і в них був той самий біль, який зараз відчувала Леся.
- Він мене не впізнав.
   За вікном раптом щось ворухнулося в тумані. Усі одночасно повернули голови і на одну коротку мить Лесі здалося, що серед білої імли стоїть ще одна постать - нижча за попередню, нерухома і дивиться просто на будинок.