Розділ 20

   Постать повільно підняла голову, наче зрозуміла, що її помітили. Леся завмерла. У грудях усе стиснулося. Вона не могла відвести погляду від вікна. Постать стояла нерухомо серед туману.
 І водночас якась дивно розмита, ніби туман проходив крізь неї.
- Ви теж це бачите? — ледь чутно запитала Леся.
   Назар різко повернув голову до вікна.
- Де?
- Біля яблуні...
   Володимир підвівся зі стільця. Софія теж подивилася надвір. Кілька секунд усі мовчали, а потім Софія тихо прошепотіла:
- Не дивіться довго.
- Що? — не зрозуміла Леся.
- Не дивіться на нього довго.
- Чому?
- Просто не дивіться, - але було вже пізно. Леся не могла відірвати погляду. Їй здалося, що постать зробила один повільний крок. Туман навколо постаті заворушився, наче жива істота і наступної миті постать зникла. Просто розчинилася серед білої імли.
   Назар нервово видихнув.
- Я нічого не бачив.
- І добре, — відповіла Софія.
   Володимир підійшов до вікна. Уважно оглянув двір, потім опустив фіранку.
- Сьогодні ніхто не виходить надвір.
- Ми й не збиралися, — сказав Назар.
   Але голос його звучав менш впевнено, ніж раніше. Ще деякий час вони сиділи мовчки. Лист Андрія лежав посеред столу, наче нагадував про себе, наче чекав, поки його дочитають ще раз.
   Леся взяла аркуш у руки. Щось не давало їй спокою. Вона уважно оглянула зворотний бік і спочатку нічого не помітила, потім нахилила папір ближче до лампи і завмерла. На пожовклому папері проступали ледь помітні лінії, наче текст був написаний іншим чорнилом або прихований навмисно.
- Софіє...
- Що таке?
- Подивіться!
   Жінка взяла лист. Назар і Володимир теж нахилилися ближче. Кілька секунд усі мовчали, потім Софія тихо сказала:
- Тут щось є.
   Вона піднесла папір майже до самого скла лампи і поступово прихований напис почав проявлятися.
   Леся відчула, як серце почало битися швидше. Рядок за рядком на папері проступали нерівні, поспішні слова, але цілком зрозумілі.
"Якщо знайдете книгу, значить я був правий."
   Назар нервово ковтнув. Під написом з'явився ще один рядок.
"Не шукайте дзвіницю вдень."
- Що це означає? — запитав хлопець.
   Ніхто не відповів.
   Текст продовжував проявлятися.
"Удень ви побачите лише руїни. Справжня дорога відкривається після заходу сонця."
   У кімнаті стало тихо.
   Леся продовжувала читати.
"Я знайшов Старий Яр, але Яр знайшов мене раніше."
   Леся подивилася на всіх. Саме таке формулювання було дуже схожим на Андрія. Він завжди любив записувати думки коротко й дивно, наче залишав загадки самому собі. Наступний рядок був написаний нерівно, наче рука тремтіла.
"Якщо я не повернуся, шукайте камінь із тріщиною."
- Камінь? — перепитала Леся. - Який ще камінь?
   Текст не закінчувався. З'явився ще один рядок і після нього Софія зблідла. Настільки сильно, що це помітили всі.
- Що там? — запитав Володимир.
   Софія не відповіла, лише дивилася на папір, тоді Леся сама прочитала напис уголос.
"Софія знає, де він знаходиться."
   У кімнаті запала тиша. Володимир повільно повернув голову до жінки. Назар теж дивився на неї. Софія мовчала. ЇЇ руки помітно тремтіли.
- Софіє... — тихо сказав Володимир.
- Я не хотіла...
- Що саме?
   Жінка заплющила очі, наче багато років носила цей тягар сама, потім повільно сіла на стілець і заговорила.
- Бо я вже була там...
   Усі завмерли, навіть Леся не одразу зрозуміла почуте.
- Де?
   Софія підняла погляд.
- У Старому Яру.
   Полум'я лампи тихо здригнулося.
   За вікном туман продовжував стояти нерухомою стіною.