Розділ 21

   Після слів Софії в будинку запанувала тиша. Леся дивилася на жінку й не могла зрозуміти, що відчуває більше — здивування чи злість.
- Ви були у Старому Яру? — тихо перепитала вона.
   Софія кивнула.
- Дуже давно.
- І весь цей час мовчали?
- Так.
- Чому?
   Жінка опустила погляд. Володимир теж виглядав розгубленим, схоже, він чув це вперше.
- Бо я дала слово, — нарешті сказала Софія.
- Кому?
- Андрію...
   Леся завмерла.
- Ви бачилися з ним після того, як він знайшов Старий Яр?
- Так...
   Полум'я лампи тихо затремтіло. За вікном стояла біла стіна туману, але тепер ніхто не дивився назовні - усі слухали Софію.
- За два дні до свого зникнення Андрій прийшов до мене серед ночі.
- Сам?
- Сам.
- І що він сказав?
   Софія сумно посміхнулася.
- Спочатку нічого. Просто сидів ось тут, на цьому самому місці, за столом, дивився у вікно і мовчав... Він лише через годину почав розповідати.
   Леся відчула, як швидше забилося серце.
- Розповідати що?
- Про Старий Яр, про дзвіницю, про туман і про те, що він там побачив.
   У кімнаті стало зовсім тихо, навіть потріскування дров у каміні наче стихло.
- Він сказав, що знайшов щось важливе, — продовжила Софія.
- Що саме?
- Не сказав, лише повторював, що якщо з ним щось станеться, правда все одно повинна залишитися.
   Леся подивилася на лист.
- Тому він залишив послання?
- Так.
- Але чому приховав його?
   Софія не відповіла одразу. Натомість Володимир раптом нахмурився.
- Зачекайте... - Він узяв лист Андрія і ще раз уважно перечитав рядки, потім повільно сказав:
- Бо це послання було не для нас.
   Леся повернулася до нього.
- Що?
- Подумай сама... - Він поклав лист на стіл. - Андрій міг просто написати, що Софія була у Старому Яру, міг сказати це мені, міг залишити записку в будинку, міг розповісти половині села, але не зробив цього.
   Леся замислилася і раптом зрозуміла.
- Він спеціально приховав це.
- Саме так, — кивнув Володимир.
   Софія мовчала.
- Але навіщо? — запитав Назар.
   Відповіла сама Софія.
- Бо він нікому не довіряв.
   Усі подивилися на неї.
- Після повернення зі Старого Яру Андрій зрозумів, що не може бути впевненим, хто говорить правду...
   Леся згадала останні слова листа: "Не довіряйте тому, хто повернеться першим."
   По спині пробіг холод.
   Софія теж, схоже, подумала про це.
- Він боявся не людей, — тихо сказала вона. - Він боявся того, що може прийти разом із ними.
   За вікном тихо зашурхотів вітер.
   Назар нервово озирнувся.
- Тобто?
   Софія подивилася на книгу.
- У легенді сказано, що деякі люди поверталися іншими. Пам'ятаєте?
   Усі кивнули.
- Андрій вважав, що не завжди можна зрозуміти, хто стоїть перед тобою: живий чоловік чи щось, що лише вдає людину.
   Леся машинально обхопила себе руками.
- Тому він залишив підказку тільки мені?
- Так.
   Софія кивнула.
- Він знав, що ти приїдеш.
- Звідки?
- Бо ти його сестра. І не змирилася б із його зникненням.
   Леся опустила очі. Вона знала, що це правда.
- Перед тим як піти, він сказав мені одну річ.
- Яку?
   Софія подивилася прямо на неї.
- "Якщо я не повернуся, Леся все одно прийде."
   У горлі раптом утворився ком. Кілька секунд ніхто не говорив, потім Назар порушив мовчання.
- Добре. Припустимо, Андрій хотів, щоб Леся дізналася про Старий Яр саме від вас. Але чому? Чому це так важливо?
   Софія повільно провела рукою по старій обкладинці книги.
- Бо я бачила те, що бачив і він...
   Усі завмерли.
- Що саме?
   Жінка підняла погляд. У її очах з'явився справжній страх, той, який не минає навіть через роки.
- Дзвіницю.
   Полум'я лампи здригнулося.
- Справжню дзвіницю.
   Леся відчула, як серце завмерло.
- І вона існує?
- Так.
- Де?
   Софія повільно похитала головою.
- Це найстрашніше.
- Чому?
- Бо вона не завжди стоїть в одному місці.
   У кімнаті настала тиша, а Софія продовжила:
- Саме тому Андрій залишив підказку тільки для Лесі, бо якщо хтось інший знайшов би лист раніше...