Розділ 19

   Леся кілька секунд просто дивилася на аркуш. Не наважувалася його розгорнути. У кімнаті стояла така тиша, що було чути потріскування дерева в стінах. Назар затамував подих, Володимир мовчки дивився на лист, Софія міцно стиснула край столу. Нарешті Леся повільно розгорнула пожовклий папір.
Текст був написаний поспіхом. Подекуди чорнило розпливлося, наче автор писав під дощем або дуже поспішав. Угорі сторінки було написано: "Якщо цей лист читаєш ти, значить я не встиг повернутися."
   У Лесі пересохло в горлі. Вона продовжила читати.
   "Лесю, сподіваюся, що помиляюся. Сподіваюся, що сам знайду вихід, але якщо ні, ти повинна знати правду..."
   Леся відчула, як у грудях почало боліти. Почерк був зовсім живий, наче Андрій сидів поруч.
   "Те, що люди називають легендою, лише частина історії - найважливіше приховали..."
   Володимир насупився.
- Приховали?
   Леся читала далі.
   "Я знайшов записи, яких немає в цій книзі. Старий Яр ніколи не був просто яром і дзвіниця ніколи не була просто дзвіницею..."
   За вікном щось тихо зашелестіло, але ніхто не звернув уваги.
   "Перший Дзвонар не став хранителем добровільно - його змусили, бо він побачив те, що знаходиться по інший бік і зрозумів, що якщо ворота залишаться відкритими, одного дня туман поглине всю долину..."
   Назар нервово ковтнув.
- Які ще ворота?
   Леся продовжувала читати.
   "У легенді не пишуть головного - чоловік не повернувся сам. Разом із ним повернулося щось ще..."
   Полум'я в каміні здригнулося, наче від протягу, хоча всі вікна були зачинені.
   "Саме тому він став Дзвонарем... Не щоб служити Дзвону, і щоб стримувати те, що хотіло вийти назовні..."
   Софія повільно опустила голову.
- Господи...
   "Століттями Дзвонарі змінювали один одного, коли один помирав, з'являвся інший. Вони охороняли межу, але останній Дзвонар зник..."
   У кімнаті стало холодніше.
   "І саме тоді все почалося знову!"
   Леся підняла очі.
- Останній Дзвонар?
   Володимир зблід.
- Старий Петро...
- Хто це? — запитала Леся.
- Самітник... Жив біля гір. Люди казали, що він божевільний.
   Софія подивилася на нього.
- Він зник минулого року.
   Володимир мовчки кивнув і раптом усі зрозуміли одну й ту саму річ. Туман почав повертатися саме після цього.
   Леся знову опустила очі до листа.
   "Коли я це зрозумів, було вже пізно. Воно теж мене помітило..."
   Серце Лесі завмерло. Саме слово "Воно" Те саме слово постійно звучало в легенді і в словах Софії.
   "Спочатку я бачив його лише в тумані, потім у відображеннях, а потім почав чути голоси, а потім воно назвало мене по імені..."
   Назар різко підняв голову. Софія заплющила очі. Леся згадала напис на горищі. Згадала голос за дверима. Згадала власне ім'я, видряпане на дошках і відчула справжній страх.
   "Якщо ти читаєш цей лист, значить воно вже знає і про тебе..."
   Леся перестала дихати.
   "Пробач!"
   Нижче текст обривався, але на самому краю сторінки було дописано інший рядок, ніби Андрій додав його пізніше - поспіхом і майже нерозбірливо.
    Леся піднесла лист ближче до лампи і змогла прочитати.
   "Не довіряйте тому, хто повернеться!"
   Усі завмерли.
- Що це означає? — прошепотів Назар.
   Ніхто не відповів, бо ніхто не знав. Раптом із вулиці долинув звук, наче десь дуже близько хруснула суха гілка, потім ще одна, наче хтось повільно обходив будинок.
   Леся машинально подивилася у вікно і відчула, як кров холоне в жилах. У тумані знову стояла постать. Цього разу набагато ближче, що можна було розрізнити обриси плечей. І ця постать дивилася просто на освітлене вікно будинку Софії. Постать була дуже схожа на людину, але надто висока і занадто худорлява. Її руки здавалися неприродно довгими, наче вона ніколи не була людиною або перестала нею бути дуже давно. І саме в цей момент постать повільно підняла голову, наче зрозуміла, що її помітили.