Розділ 18

   Ніхто не поспішав перегортати сторінку. Слова про Старий Яр і ворота зависли в повітрі. Леся відчувала, як усередині наростає тривога. Усе починало складатися в єдину картину - дзвін, туман, люди, які зникали, перший Дзвонар і Андрій, який навмисно шукав Старий Яр, наче знав, що відповіді знаходяться саме там.
   За вікном було темно. Годинник на стіні показував третю годину ночі. Назар позіхнув, але навіть не думав лягати спати. Софія обережно перегорнула сторінку і кілька секунд вдивлялася в текст, потім почала читати.
- Після появи першого Дзвонаря люди уникали Старого Яру. Ніхто більше не ходив туди без потреби, навіть мисливці обходили це місце стороною...  Минали роки... Потім десятиліття. Одні покоління змінювали інші. Історія ставала легендою, а легенда — казкою для дітей. Та Дзвін не замовк...
   Полум'я лампи тихо здригнулося.
   Софія продовжила.
- Кожного разу, коли туман ставав густішим, люди чули його знову. І кожного разу після цього хтось зникав: ноді назавжди, ііноді повертався, але ніхто з тих, хто повернувся, не пам'ятав, що бачив по той бік...
- По той бік чого? — тихо запитав Назар.
   Софія провела пальцем по рядках.
- Ц нам невідомо... Тут так і написано: "по той бік". Більше нічого...
   Володимир нахмурився.
- Андрій теж говорив щось подібне.
   Леся відразу підняла голову.
- Коли?
- За кілька днів до зникнення. Він сказав, що Старий Яр — це не місце, тоді я не зрозумів, про що він говорить, але тепер починаю.
   У кімнаті стало тихо.
   Софія продовжила читати.
- Одного разу до Яру вирушили троє чоловіків. Вони хотіли знайти дзвіницю. Хотіли довести, що всі легенди — брехня. Вони взяли зброю, ліхтарі. Сіли на коней і вирушили в дорогу. Через два дні повернувся лише один.
   Слухачі напружилися.
- Коли його запитали, що сталося, він відповів: "Ми знайшли дзвіницю, а потім додав: краще б не знаходили..."
   Леся відчула, як холод пробіг по руках.
- Чоловік прожив після цього лише три дні. Перед смертю він сказав ще одну фразу. "Там немає дороги назад".
   У кімнаті запанувала тиша. Софія повільно перевернула сторінку. Наступний аркуш був набагато новішим. Леся одразу це помітила. Папір був світлішим. Чорнило — темнішим, наче цей запис зробили значно пізніше.
- Це вже не той самий почерк, — сказала вона. Зачекайте! — Леся вдивилася у напис... Це ж...
   Софія кивнула.
- Так... Це почерк...
   Володимир перебив.
- Чий?
- Це почерк Андрія.
   Володимир швидко пересунув лампу ближче. На полях книги справді були записи - поспішні та короткі, неначе він писав на ходу. Поряд із одним абзацом стояла примітка: "Вони помилялися. Дзвіниця існує."
   Леся не могла відвести очей. Нижче був ще один запис: "Я бачив її"...
   Назар нервово озирнувся, а Софія перегорнула ще одну сторінку і завмерла. Між сторінками лежав складений удвоє аркуш - пожовклий та зім'ятий. Очевидно, його залишили там спеціально... На зовнішньому боці було написано лише два слова: "Для Лесі."
   Леся відчула, як у грудях усе стиснулося. Це був почерк її брата і він залишив цей лист саме тут.: у книзі, яку знайшли на горищі, наче знав, що колись вона знайде та відкриє книгу.
   За вікном туман раптом ворухнувся і десь далеко, з боку гір, долинув ледь чутний звук, ніби хтось торкнувся старого металу.
 Усі завмерли, а Леся тремтячими пальцями потягнулася до листа Андрія...