Розділ 17

   Після слів Володимира ніхто більше не намагався продовжувати розмову. Софія повільно закрила книгу. Стара обкладинка тихо скрипнула. Леся ще кілька секунд дивилася на пожовклі сторінки. Вона відчувала, що найважливіша частина легенди залишилася попереду. Саме та частина, яку читав Андрій. Саме та, через яку він почав шукати Старий Яр.
   За вікном стояла густа біла стіна туману. Він повністю поглинув сад. Не було видно ні яблунь, ні паркану, ні навіть стежки до млина, лише біла порожнеча.
   Софія підійшла до вікна й довго дивилася надвір, потім похитала головою.
- Так... Сьогодні залишитеся всі у мене!
   Володимир підняв погляд.
- Софіє...
- Уже надто пізно і цей туман мені зовсім не подобається...
   Назар теж глянув у вікно.
- Якщо чесно, я й сам не хочу зараз їхати додому.
- От і добре, — сказала Софія. — Переночуєте тут!
   Володимир не став сперечатися. Було видно, що він і сам відчуває тривогу.
- Гаразд. До ранку залишимося!
   Леся помітила, що Софія трохи заспокоїлася лише після цих слів, наче найбільше вона боялася не того, що було в будинку, а того, що чекало зовні.
   Назар розклав старий диван на кухні. Володимир залишився біля каміна. Софія приготувала постіль для Лесі в маленькій кімнаті поруч.
   Будинок поступово стих, але сон так і не прийшов.
   Леся лежала із заплющеними очима. Перед нею знову й знову поставали сторінки легенди - туман, дзвін, люди, які поверталися додому й не пам'ятали власних імен і Андрій... Особливо Андрій. Вона згадала його останній лист, його дивні слова, його страх. Тепер усе це виглядало зовсім інакше.
   Минуло, мабуть, більше години. Леся перевернулася на інший бік, потім ще раз. Марно... Сон не приходив і, здається, не лише до неї.
   За стіною почувся тихий скрип підлоги. Леся підвелася. Накинула кофту й обережно відчинила двері. На кухні горіла лампа. За столом уже сиділи Софія, Володимир і Назар. Перед ними стояли чашки з гарячим чаєм.
   Назар першим помітив Лесю.
- Я так і знав, що ти теж не спиш.
   Леся сумно посміхнулася.
- А ви?
- Ніхто не спить, — відповів Володимир.
   Софія мовчала. Вона дивилася на книгу. Книга лежала на столі між ними.
   Минуло кілька секунд, потім Софія важко зітхнула.
- Я знала, що цим закінчиться.
- Чим? — запитала Леся.
- Тим, що ми все одно відкриємо її сьогодні.
   Володимир кивнув.
- Після всього, що сталося, чекати до ранку вже немає сенсу.
   Софія провела долонею по обкладинці. Її пальці на мить затрималися на символі дзвона, потім вона відкрила книгу на наступній сторінці. Папір тихо зашелестів. Полум'я лампи здригнулося. За вікном туман продовжував стояти нерухомою стіною, наче теж слухав.
   Софія почала читати.
- Минув ще один рік і тоді люди знову побачили чоловіка, який колись шукав свою доньку...
   У кімнаті стало тихо.
- Він повернувся зі Старого Яру. Сам. Без доньки. Без коня. Без речей, які взяв із собою в дорогу.
Лише людина,  якщо його ще можна було назвати людиною...
   Леся відчула, як холод пробіг по спині.
   Софія продовжила.
- Ті, хто знав його раніше, казали, що він змінився. Волосся стало сивим. Обличчя постаріло. Очі ніби втратили колір, але найбільше людей лякало інше — він більше нікого не впізнавав. Не впізнав дружину, не впізнав сусідів, не впізнав навіть власний дім. Коли його запитували, де він був увесь цей час, чоловік відповідав лише одне: "Я чув Дзвін." І більше нічого.
   Назар ковтнув.
- Це все?
- Ні, — відповіла Софія й перегорнула сторінку. - Найстрашніше було далі.
   Вона продовжила читати.
- Через кілька тижнів люди почали помічати, що чоловік щовечора йде до Старого Яру. Завжди тією самою дорогою. Завжди сам і щоночі після його зникнення в долині лунав Дзвін. Один удар. Потім другий, в іноді й третій. Люди боялися, але продовжували спостерігати. Одного разу кілька сміливців вирішили простежити за ним. Вони дійшли до краю Яру в побачили дещо дивне. Чоловік стояв посеред туману зовсім сам, але говорив із кимось невидимим, наче слухав чиїсь накази. Після тієї ночі його більше не називали по імені - лише Дзвонарем... Першим Дзвонарем...
   Володимир повільно випростався. Було видно, що він уперше чує цю частину легенди.
   Софія читала далі.
-  Люди зрозуміли: щось повернуло чоловіка назад. Але разом із ним повернулося й дещо інше. Те, що жило по той бік туману., те, що не могло самостійно перейти межу, те, що потребувало провідника. Дзвін став покликом, а Дзвонар — дверима...
   У кімнаті запала тиша. Полум'я лампи тихо здригнулося.
   За вікном раптом щось ворухнулося. Усі одночасно повернули голови. На мить Лесі здалося, що між білими клубами туману стоїть темна постать і дивиться просто на будинок.
  Вона моргнула і постать зникла, наче її ніколи не було, а Софія тим часом дочитувала останній рядок сторінки:
- І коли з'явився перший Дзвонар, Старий Яр перестав бути просто місцем - він став воротами!