Розділ 16

   Софія на мить замовкла. У кімнаті було так тихо, що Леся чула потріскування гілок у каміні. Назар сидів, нахилившись уперед. Навіть Володимир не зводив погляду зі сторінок.
   Старий текст продовжувався нижче. Софія повільно провела пальцем по пожовклому паперу й почала читати далі.
- Колись, задовго до появи Тихолісу, між цими горами стояла дзвіниця. Не при церкві і не при монастирі. Вона стояла сама серед долини. Ніхто не знав, хто її збудував. Ніхто не знав, скільки їй років, але кожне покоління пам'ятало три правила...
   Софія перегорнула сторінку. Текст був написаний більшими літерами, наче автор хотів, щоб їх неможливо було пропустити.
- Не слухай голос із туману... Не йди за ним... Не відповідай, якщо він знає твоє ім'я...
   Леся відчула холод. Саме це їй казав Володимир у машині. Саме це повторювала Софія і саме це проігнорував би будь-хто, хто почув голос близької людини.
- Багато років правила діяли. Туман приходив і відступав. Люди його боялися, але він не заходив у долину...
   Назар нахмурився.
- Тобто колись усе було нормально?
- Слухай далі, — тихо відповів Володимир.
- Потім прийшла зима, яку пам'ятали ще багато поколінь. Сніг ішов майже три місяці. Люди голодували. Худоба гинула, а в лісі почали зникати мисливці....
   Полум'я лампи здригнулося. За вікном щось тихо зашурхотіло. Леся машинально озирнулася. Біли та густий туман уже дістався старих яблунь біля будинку, він наче чекав.
- Одного вечора до дзвіниці прийшов чоловік. Він шукав свою доньку. Дівчинка зникла у лісі за три дні до того... Він благав доглядача допомогти. Просив ударити у Дзвін. Казав, що чув голос доньки в тумані....
   Софія замовкла на секунду, а потім продовжила:
- Доглядач відмовив, але батько не послухав... Тієї ночі він сам піднявся на дзвіницю...
   Назар ковтнув. Леся вже здогадувалася, що буде далі.
- Після заходу сонця чоловік ударив у Дзвін. Лише один раз...
   У кімнаті стало моторошно тихо.
- Перший удар почув увесь край. Другий пролунав сам, а третій відповів із туману...
   Леся відчула, як по шкірі побігли мурашки.
- Відповів?
- Так написано, — тихо сказала Софія. - Тієї ночі люди прокинулися від звуку дзвону, а вранці побачили, що долина змінилася. Туман більше не залишав гори. Він оселився тут...
   Назар нервово потер руки.
- Це вже схоже на прокляття.
- Можливо, так і було, — відповів Володимир.
   Софія читала далі.
- Спочатку туман лише спостерігав, потім почав кликати, потім почав забирати... Першими зникли ті, хто відповідав на голоси, потім ті, хто намагався їх знайти, а через рік люди почали повертатися...
   Усі мовчки переглянулися. Саме цього місця боялася Леся.
- Вони поверталися живими, але дивилися на рідних так, ніби бачили їх уперше. Не пам'ятали своїх домівок. Не пам'ятали своїх дітей. Не пам'ятали власних імен...
   Леся згадала продавчиню в магазині. "Не всі, хто зникає, помирають..." Тоді вона не зрозуміла цих слів, а тепер зрозуміла від цього легше не стало.
   Софія перегорнула сторінку. Наступний аркуш був значно пошкоджений. Кілька рядків узагалі неможливо було прочитати, але одна частина збереглася і саме вона була підкреслена чорнилом.
- Коли туман запам'ятовує людину, він починає шукати її уві сні, потім у голосах, потім у відображеннях, а потім приходить по неї сам...
   Леся відчула, як усередині все стислося: голос Андрія, кроки біля будинку, напис на горищі, сліди біля ґанку. Усе почало складатися в одну страшну картину.
   Раптом Назар завмер.
- Зачекайте...
- Що?
   Хлопець дивився у вікно не кліпаючи.
- Там хтось є!
   Усі одночасно повернули голови. За вікном стояла лише біла стіна туману - нічого більше. Але Назар продовжував дивитися.
- Я бачив людину.
- Де?
- Біля яблуні.
   Леся теж вдивилася в темряву. Спочатку нічого не побачила, але потім... На одну мить їй здалося, що серед туману справді стоїть чиясь постать. Нерухома, темна, висока... Але вже наступної секунди вона зникла, наче її ніколи не було.
   У кімнаті стало холодніше.
   Софія повільно закрила книгу.
- На сьогодні досить.
- Ні, — сказала Леся.
   Усі подивилися на неї.
- Якщо Андрій читав це перед зникненням, ми повинні знати все!
   Володимир мовчки кивнув.
- Тоді завтра дочитаємо до кінця.
- Чому не зараз?
   Чоловік подивився на вікно на туман і відповів дуже тихо:
- Бо наступна частина легенди розповідає про Старий Яр. — Він замовк. — І про те, що живе там досі...
   За вікном щось глухо пару раз вдарилося об паркан.