Розділ 14

   Глухий удар дзвону ще довго лунав у голові Лесі, наче звук не розчинився в нічному повітрі, а залишився десь усередині. Вона дивилася на стару книгу, на потріскану шкіряну обкладинку, на вицвілий напис. «Легенда про Туманний Дзвін і Долину Забутих»
- Відкривайте, — тихо сказала вона.
   Софія не поспішала.
- Ти впевнена?
- Після всього, що сталося? Так.
   Жінка обережно поклала книгу на стару скриню. Сторінки пожовкли від часу. Деякі кути були обпалені, наче колись хтось намагався її знищити.
   Леся вже хотіла перегорнути першу сторінку, коли знизу долинув звук. Скрип хвіртки, обидві жінки завмерли, потім почувся голос.
- Софіє!
   Знайомий чоловічий голос.
   Софія помітно видихнула.
- Це Володимир.
   Леся відчула полегшення. Після всього, що сталося цієї ночі, вона була рада почути голос живої людини. За хвилину вони вже спускалися сходами. Володимир стояв біля дверей. Поряд із ним був високий темноволосий молодий хлопець років двадцяти.
   Він тримав у руках старий мисливський ліхтар.
- Добрий вечір, — привітався хлопець.
- Це Назар, — сказав Володимир. — Мій син.
- Дуже приємно.
- Навзаєм.
   Але погляд Назара затримався на Лесі трохи довше, наче він теж уже чув про неї. У Тихолісі це, здається, було звичайною справою.
- Ви чули дзвін? — запитала Софія.
   Володимир похмуро кивнув.
- Чули.
- Двічі?
- Тричі.
   У кімнаті стало тихо.
- Тричі? — перепитала Леся.
- Останній удар був кілька хвилин тому.
   Софія зблідла.
- Не може бути...
- Може.
   Володимир перевів погляд на книгу. Його обличчя миттєво змінилося.
- Ви її знайшли...
   Це прозвучало не як питання.
- Так, — відповіла Софія.
- На горищі.
   Чоловік кілька секунд мовчав, потім важко сів на стілець.
- Значить, часу майже не залишилося.
- Для чого? — одразу запитала Леся.
   Володимир потер долонею обличчя, наче багато років носив цей тягар сам.
- Я обіцяв поговорити про Андрія.
- Так.
- Тоді слухайте.
   Навіть Назар випростався. Було видно, що він теж не знає всієї історії.
   Володимир довго дивився на полум'я лампи. Потім заговорив:
- Три місяці тому Андрій прийшов до мене. Сказав, що знайшов старі записи про Старий Яр.
- Записи кого?
- Священника.
- Але в селі немає церкви.
- Зараз немає. Колись була, дуже давно, до того, як зникла дзвіниця.
   Леся мовчки слухала.
- Спочатку я думав, що він просто цікавиться місцевими легендами, але потім він почав ставити дивні питання.
- Які?
- Про туман, про людей, які зникали, про дзвін і про стару стежку через гори.
   Софія напружилася.
- Стежку до Яру?
- Саме так.
- Він знайшов її?
   Володимир повільно кивнув. Леся відчула, як серце починає битися швидше.
- І що було далі?
   Чоловік подивився їй прямо в очі.
- За день до зникнення він прийшов до мене наляканий.
- Андрій був наляканий?
- Дуже.
- Через що?
- Сказав, що туман почав його впізнавати.
   У кімнаті стало зовсім тихо. Навіть годинник ніби перестав цокати.
- Що це означає? — прошепотіла Леся.
- Я поставив йому те саме питання.
- І?
   Володимир ковтнув.
- Він сказав, що кілька ночей поспіль чув, як хтось кликав його по імені.
   Леся відчула холод. Одразу згадалися голоси за дверима. Голос Андрія. Нічні кроки. Напис на горищі.
- А потім?
- Потім він сказав одну дивну фразу.
- Яку?
   Володимир подивився на книгу.
- Він сказав: "Якщо я зникну, шукайте не мене. Шукайте того, хто повернеться."
   Полум'я лампи здригнулося. За вікном щось ворухнулося. Усі мимоволі подивилися туди. У темряві між деревами повільно стелився туман. Він був ще далеко, але рухався просто в бік будинку Софії і цього разу Леся була майже впевнена. Туман рухався не через вітер. Він ніби знав, куди йде.