Розділ 13

   Шкрябання не припинялося. Воно було повільне та монотонне, наче хтось нагорі терпляче видряпував щось на старих дошках раз за разом.
   Леся сиділа нерухомо, дивлячись у стелю. Їй здавалося, що вона вже знає, яке саме слово там з'являється, хоча не бачила жодної літери. Проте всередині була дивна впевненість. Там пишуть її ім'я.
   Раптом шкрябання обірвалося. Настала тиша. Настільки глибока, що стало чутно потріскування гасової лампи.
   Софія повільно підвелася зі стільця. Її обличчя зблідло.
- Залишайся тут, — тихо сказала вона.
- Ні.
- Лесю...
- Якщо це пов'язано з Андрієм, я повинна знати.
   Кілька секунд Софія дивилася на неї. Потім мовчки взяла лампу.
- Добре.
   Вони рушили до сходів. Старі дерев'яні східці скрипіли під ногами і чим вище вони піднімалися, тим холодніше ставало. Повітря було сирим і важким, наче саме горище давно покинули люди.
   Софія першою підняла лампу. Жовте світло ковзнуло по балках, старих меблях, павутинні та скринях. Леся уважно вдивлялася в темряву, але нікого не побачила.
   Горище було порожнім.
- Тут нікого немає...
   Софія не відповіла. Вона дивилася вниз на підлогу.
   Леся прослідкувала за її поглядом і відчула, як по шкірі пробіг мороз. На товстому шарі пилу виднілися сліди. Вони починалися біля дальньої стіни і тягнулися через усе горище.
- Хтось був тут, — прошепотіла Леся.
- Так.
- Ви бачите це?
- Бачу.
- То чому ви так налякані?
   Софія довго мовчала, а потім тихо відповіла:
- Бо я вже бачила ці сліди раніше.
   Леся повільно повернула голову.
- Коли?
   Жінка опустила очі.
- За день до зникнення Андрія.
   У горлі пересохло.
- Що?
- Три місяці тому я піднялася сюди і побачила такі самі сліди.
   Леся мовчала.
- Я подумала, що це Андрій піднімався на горище.
- Але це був не він?
   Софія похитала головою.
- Ні.
- Звідки ви знаєте?
- Бо в той час він був унизу. У будинку зі мною.
   Холод пробіг по спині.
   Софія підійшла трохи далі й піднесла лампу до підлоги. Леся зробила ще кілька кроків і завмерла. На старих дошках були свіжі та глибокі подряпини. Вони складалися в одне слово. ЛЕСЯ.
   Дівчина відчула, як серце забилося швидше. Кілька секунд вона просто дивилася на власне ім'я, не вірячи побаченому.
- Ні...
- Лесю...
- Це неможливо.
- Я знаю.
- Хто це зробив?
   Софія не відповіла. Замість цього вона присвітила лампою трохи лівіше. Спочатку Леся нічого не зрозуміла, а потім помітила дивні світлі смуги на дошках, наче хтось колись дуже старанно стирав там подряпини.
- Бачиш?
- Що це?
   Голос Софії став тихішим.
- Тут було інше ім'я.
   Леся завмерла.
- Яке?
- Андрій.
   Повітря ніби стало важчим. Леся мовчки дивилася на світлі сліди.
- Але його тут немає...
- Бо я його стерла.
- Що?
- Наступного дня після його зникнення.
   Жінка не відводила погляду від підлоги.
- Я не хотіла більше його бачити.
   Леся повільно опустилася навпочіпки. Світлі старі, майже затерті, подряпини справді були помітні.
- Я дряпала їх ножем, — продовжила Софія. - Потім терла наждачним папером. Думала, якщо прибрати напис, усе закінчиться.
- І?
   Софія сумно похитала головою.
- Я помилялася... Воно не закінчилося.
- А після цього? — запитала Леся.
- Після цього кроки зникли.
- До сьогоднішньої ночі?
- Так.
   Леся повільно перевела погляд зі старих слідів на свіжі літери. ЛЕСЯ. Усередині все похололо, наче хтось виніс їй вирок... Раптом вона помітила дещо ще. Сліди в пилу вели до старої великої дерев'яної скрині, яка від часу вже потемніла. Вона стояла біля дальньої стіни.
- Софіє...
- Що?
- Вона була відчинена?
   Жінка різко повернула голову. Кришка скрині справді була трохи прочинена. Лише на кілька сантиметрів, аче хтось зовсім недавно заглядав усередину.
   Софія зблідла.
- Ні.
- Ви впевнені?
- Я закривала її сама.
   Леся підійшла ближче. На кришці був вирізаний дивний символ — коло, а всередині нього дзвін.
Той самий знак, який вона бачила на фотографіях та записах Андрія.
- Це знак із його блокнота... Ще один!
- Так.
- Що тут зберігається?
   Софія не відповіла одразу, лише важко зітхнула.
- Те, через що Андрій почав шукати Старий Яр.
   Леся відчула, як серце пропустило удар. Вона повільно простягнула руку і підняла кришку. Старі завіси тихо скрипнули. Усередині лежала товста книга в потертому шкіряному переплетенні. На обкладинці ледве читався напис: «Легенда про Туманний Дзвін і Долину Забутих» У цей момент десь далеко за вікном пролунав глухий удар.
БООООМ... Наче в темряві хтось ударив у величезний дзвін.
   Обидві жінки завмерли. Лампа в руці Софії здригнулася, а за маленьким горищним вікном повільно почав підніматися туман.