Розділ 12

- Лесю... допоможи мені...
   Голос Андрія пролунав знову. Цього разу зовсім близько, наче він стояв одразу за дверима. Леся відчула, як до очей підступають сльози. Це був його голос, його інтонація, його манера говорити, навіть легка хрипота, яка з'являлася, коли він був втомлений.
- Андрію...
   Вона сама не помітила, як зробила крок до дверей.
- Ні! — різко вигукнула Софія.
   Жінка схопила її за руку.
- Це не він.
- Але я чую...
- Саме тому воно небезпечне.
   За дверима почувся тихий сміх, наче хтось не зміг стримати задоволення. І голос одразу змінився, став нижчим та чужим.
- Вона майже повірила...
  У кімнаті знову стало холодно. Полум'я лампи смикнулося. На стінах затанцювали тіні.
- Воно знає, що ти тут, — прошепотіла Софія.
- Хто воно?
- Не називай його.
- Чому?
- Бо деякі речі слухають.
   Знадвору долинув звук кроків. Важких, повільних... Вони обходили будинок, наче хтось вивчав кожне вікно, кожні двері, кожну шпарину. Раптом щось стукнуло у задню стіну. Потім ще раз і ще.
   Софія підійшла до шафи й дістала невеликий дерев'яний ящик. Відкривши його, вона витягла стару пожовклу карту. Леся помітила, що карта була намальована вручну. На ній був Тихоліс: ліс,  річка, млин і ще одне місце. Позначене червоним чорнилом, посеред гір.
- Що це?
   Софія не відповіла одразу.
- Місце, куди пішов Андрій.
- Ви знаєте, де він зник?
- Приблизно.
- І мовчали?
- Бо ніхто звідти не повертався.
   Леся відчула, як серце забилося швидше.
- Що це за місце?
   Софія торкнулася позначки пальцем.
- Старий Яр.
   Назва прозвучала дивно, наче жінка не хотіла її вимовляти.
- Там стояла дзвіниця.
- Стояла?
- Більше її немає.
- Але дзвін ми чуємо.
   Софія повільно підняла погляд.
- Саме це і лякає найбільше.
   У цей момент надворі щось голосно вдарило у двері.
   БАХ!
   Леся здригнулася. Лампа ледь не впала зі столу.
   БАХ!
   Другий удар був сильніший.
   Деревина затріщала.
- Воно не може зайти, — сказала Софія, хоча в її голосі не було впевненості.
   БАХ!
  Третій удар.
  Після нього настала абсолютна тиша.
   Минула хвилина, потім друга - нічого.
   Лише вітер за вікном.
   Леся вже почала думати, що все закінчилося і тоді вони почули звук зверху. Прямо над собою. Повільний скрип старих дощок, наче хтось ходив горищем.
    Раз...
   Скрип.
   Ще крок.
   Скрип.
   Потім ще один.
   Ніби щось важке повільно рухалося над їхніми головами.
   Софія зблідла настільки, що її обличчя стало майже білим.
- Ні...
- Що таке?
   Жінка дивилася на стелю не кліпаючи.
- Воно не повинно бути там.
   І в ту ж секунду над ними пролунав ще один звук.
   Дуже тихий, наче хтось на горищі почав повільно шкребтися в деревину і виводити на ній одне й те саме слово.
  Леся не бачила літер, але чомусь була впевнена, що знає, яке саме ім'я там з'являється. Її власне.