Розділ 11

   Скррррр...
   Звук обірвався так само раптово, як і почався.
   Леся і Софія завмерли. Обидві дивилися на темне вікно.
   Надворі вже майже стемніло. Лише залишки вечірнього світла ще трималися над горами.
- Це гілка, — тихо сказала Леся.
   Навіть для себе це прозвучало непереконливо.
   Софія мовчала.
   Скрррр...
   Цього разу по іншій шибці. Повільно, наче хтось обходив будинок.
   Леся відчула, як волосся на потилиці стало дибки.
- У вас є собака?
- Немає.
- Кіт?
- Немає.
   Софія піднялася зі стільця і швидко закрила фіранки. Лише після цього повернулася до столу.
- Не підходь до вікон після заходу сонця.
- Це мені вже говорили.
- Тоді варто було послухати.
   У цей момент із другого боку будинку щось глухо вдарило по стіні.
   Бум.
   Леся здригнулася.
   Звук був таким, ніби хтось навмисно торкнувся деревини плечем, потім ще раз. Бум! Повільніше, наче перевіряючи чи є хтось усередині.
   Софія підійшла до полиці й дістала стару гасову лампу і запалила її. Тепле світло розлилося кімнатою. Відразу стало трохи легше дихати.
- Що це таке? — пошепки запитала Леся.
- Не знаю.
- Але ви ж сказали...
- Я знаю лише одне.
   Софія дивилася на двері.
- Воно стає сміливішим.
   Надворі знову настала тиша. Минали хвилини. Раптом...
- Софіє...
   Тихий чоловічий голос пролунав за дверима.
   Леся завмерла. Софія побіліла.
- Софіє...
   Голос повторився.
- Відчиніть...
   У Лесі серце мало не вистрибнуло з грудей.
- Там хтось є!
- Тихо!
- Але...
- Слухай мене уважно.
   Голос надворі знову заговорив, тепер трохи голосніше.
- Мені холодно...
   Леся раптом зрозуміла, чому Софія так налякана. Голос був знайомий Софії.
   Жінка тремтіла.
- Хто це?
   Софія ледве ворушила губами.
- Мій чоловік.
   Леся подивилася на неї.
- Що?
- Він помер двадцять два роки тому.
   Тиша. За дверима хтось повільно зробив крок, потім ще один. Дошки ґанку скрипнули.
- Софіє...
   Тепер голос звучав майже благально.
- Відчини...
   Софія заплющила очі. По її щоці скотилася сльоза.
- Не слухай його.
- Це не може бути...
- Воно завжди говорить голосом тих, кого ми втратили.
   У кімнаті стало зовсім тихо. Леся відчула холод. Всередині будинку похолодало. У неї зʼявилося відчуття, що хтось стояв у неї за спиною. Вона повільно повернула голову. У темному кутку кімнати нікого не було, але на запітнілому склі старої шафи з'явився напис, наче його хтось виводив пальцем просто зараз, повільно... Літера за літерою.
   Леся дивилася, не вірячи власним очам.
   Спочатку з'явилося:
  Л
  Потім:
  Е
  Потім:
  С
  І остання літера:
  Я
   Вона відчула, як холоне все тіло. На склі було написано її ім'я, а за дверима раптом пролунав голос Андрія:
- Лесю... допоможи мені...
   І цього разу він звучав так реально, що на одну мить вона справді захотіла відчинити двері.