Розділ 10

   Софія дивилася на двері млина так, ніби бачила перед собою старого ворога.
- Відходимо, — тихо сказала вона.
- Але там можуть бути відповіді.
- Там можуть бути значно гірші речі.
   Леся знову подивилася на сліди. Вони закінчувалися біля старих дверей, ніби людина зайшла всередину, але не вийшла.
   Вітер раптом повністю стих, навіть дерева перестали шуміти. Тиша накрила галявину.
Така аномальна тиша, що Леся почула власне серцебиття. Двері млина повільно скрипнули. Ніхто до них не торкався.
   Леся відчула, як по спині пробіг холод. Софія схопила її за лікоть.
- Не дивись усередину.
- Чому?
- Просто не дивись.
   Звісно, Леся подивилася. Усередині панувала темрява, потім вона помітила щось дивне. Стара дерев'яна підлога була вкрита пилом, але серед пилу виднілися сліди. Десятки слідів. Старих і нових, наче багато людей ходили там колами, по одному маршруту. Усі вони вели до центру млина. І раптом... Один із слідів змінився просто на її очах, наче хтось невидимий щойно поставив ногу в пил.
   Леся різко відступила.
- Ви це бачили?
   Софія нічого не відповіла. Вона вже тягнула її назад.
- Ідемо.
- Там хтось є!
- Саме тому й ідемо!
   Вони швидко рушили до будинку лише коли двері зачинилися за ними, Софія нарешті заговорила.
- Він прокинувся.
- Хто?
- Дзвонар.
   Леся мовчала.
- Це теж легенда?
   Софія довго дивилася на неї.
- Колись так думали.
   Вона підійшла до старої шафи і дістала пожовклу фотографію. На ній стояли кілька людей. Чорно-білий знімок був дуже старим. Леся придивилася: селяни, жінки, чоловіки, діти - усі дивилися в об'єктив, крім одного. Чоловік у довгому плащі стояв трохи осторонь. Його обличчя було розмите, наче камера не змогла його зафіксувати.
- Це він? — запитала Леся.
   Софія кивнула.
- Його ніхто не пам'ятає.
- Але ж фотографія...
- Він є на кожній старій фотографії Тихолісу.
   Леся насупилася.
- На кожній?
- Так.
- Неможливо....
   Софія простягнула ще світлини. На всіх фотографіях справді стояла одна й та сама висока постать, десь на задньому плані: біля дерев, біля будинків, біля дороги і завжди з розмитим обличчям.
   У кімнаті стало холодніше. Леся сама не помітила, як міцніше стиснула фотографії.
- А яке це має відношення до Андрія?
   Софія мовчала, потім дістала останню світлину — кольорову.
   Леся завмерла. Фото було зроблене три місяці тому. На галявині біля млина. Вона одразу впізнала Андрія. Він стояв спиною до камери. Фотографував щось у лісі, а між деревами, за кілька метрів від нього... Стояла та сама постать. Тільки цього разу вона була значно ближче і ніби дивилася просто на нього.
- Хто зробив це фото? — пошепки запитала Леся.
- Я.
- Чому не показали поліції?
   Софія важко опустилася на стілець.
- Показала.
- І?
- Через два дні фото змінилося.
   Леся відчула, як холоне кров.
- Що означає змінилося?
   Софія підняла очі.
- На першому фото між деревами була одна постать. На другому стало дві, а на третій день...
   У кімнаті запанувала тиша.
- Скільки?
   Софія зблідла.
- Вони стояли вже по всьому лісі.
   І саме в цю секунду за вікном щось повільно провело нігтем по склу.
   Скрррррр...
   Дуже повільно, наче хтось надворі знав, що вони говорять про нього.