Розділ 8

   Дзвін стих, але його відлуння ще кілька секунд бриніло десь між деревами, ніби звук не хотів відпускати це місце.
   Леся завмерла. Вона не озиралася, не тому, що повірила Софії, а тому що побачила страх у її очах. Справжній страх.
   Жінка дивилася їй за спину так, ніби там стояло щось дуже небезпечне.
- Софіє... — тихо промовила Леся. — Що там?
- У дім!
- Спочатку скажіть...
- У дім! Зараз же! - цього разу її голос прозвучав різко.
   Леся мимоволі здригнулася.
   Софія вже поспішала до дверей будинку. Неохоче, але Леся рушила за нею. Дошки ґанку заскрипіли під ногами. Вона відчувала дивне бажання озирнутися та переконатися, що позаду справді нікого немає. Усього один погляд... І раптом...
- Лесю... - Голос пролунав за спиною зовсім поруч. Знайомий тихий голос...
   Серце пропустило удар. Вона завмерла посеред сходинок.
- Лесю... - цього разу голос прозвучав чіткіше і вона впізнала його. Це був голос Андрія. Саме його голос. Такий самий, як востаннє три місяці тому.
   По спині пробіг мороз.
- Не слухай! — різко вигукнула Софія.
   Леся стиснула кулаки.
- Це Андрій...
- Ні!
- Я його чую!
- Саме цього воно й хоче!
   Софія схопила її за руку і буквально затягнула до будинку. Двері грюкнули і одразу стало тихо, лише потріскував вогонь у старій печі.
   Кілька секунд ніхто не говорив. Леся важко дихала.
- Це був він...
- Ні.
- Ви ж теж його чули!
- Так, але...
- То чому кажете, що це не Андрій?
   Софія повільно зачинила засув на дверях, а потім ще два, лише після цього повернулася.
- Бо твій брат зник три місяці тому.
- І?
- А цей голос я чула ще двадцять років тому.
   Леся мовчала.
- Що?
   Софія підійшла до вікна і відсунула фіранку. За склом уже починав клубочитися туман, хоча до вечора залишалося ще кілька годин.
- Кожні кілька років воно повертається.
- Хто?
- Те, що живе за Туманною долиною.
- Це якась легенда?
- Так.
-  І ви справді в неї вірите?
   Софія сумно усміхнулася.
- У Тихолісі легенди існують незалежно від того, віриш ти в них чи ні.
   Жінка сіла біля столу. Перед нею лежала стара книга в темній шкіряній палітурці. Сторінки пожовкли від часу. На обкладинці не було жодної назви.
- Андрій знайшов це за два дні до свого зникнення.
   Вона поклала книгу перед Лесею. Дівчина обережно відкрила її. Перші сторінки були написані від руки. Старий почерк, місцями майже нерозбірливий, але одна фраза була підкреслена кілька разів. "Коли дзвін лунає втретє, шлях відкривається."
   Леся перегорнула сторінку. На наступному аркуші був намальований ліс, а посеред нього — велике коло і дивний символ, схожий на переплетення коріння та гілок.
   У грудях неприємно стиснулося. Вона вже бачила цей знак. Леся нахилилася ближче, роздивляючись і згадала - останнє відео Андрія, те саме, яке вона не змогла додивитися до кінця в потязі. На одному з кадрів цей знак був вирізаний на дереві. Тоді вона не надала цьому значення. Тепер же відчула, як холод повільно розливається по тілу.
   Софія уважно спостерігала за нею.
- Згадала?
   Леся повільно кивнула.
- Андрій теж бачив цей знак, - додала жінка.
- Що він означає?
   Софія мовчала кілька секунд, потім тихо відповіла:
- Він позначає тих, кого покликав дзвін.
І в цей момент десь далеко, з боку гір, пролунав другий удар, наче величезний дзвін знову озвався з туману.
   Софія повільно заплющила очі.
- Погано...
- Що?
   Жінка подивилася на неї. І вперше за весь час у її голосі прозвучав справжній жах.
-  Він почав кликати тебе!