Розділ 7

   Леся зупинилася. Жінка не ворухнулася. Вона сиділа на старому дерев'яному кріслі, поклавши руки на коліна. Її сиве волосся було заплетене в товсту косу, перекинуту через плече. Поряд на сходинці стояла чашка, з якої ще піднімалася пара.
   Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну, потім жінка заговорила:
- Ти довго йшла...
   Голос у неї був спокійний і несподівано м'який.
   Леся відчула, як серце забилося швидше.
- Ви Софія?
   Жінка кивнула.
- Так.
- Це ви написали мені листа?
- Я.
   Леся зробила ще крок уперед.
- Тоді скажіть мені правду. Що сталося з моїм братом?
   Софія мовчала. Її погляд був важким і уважним, ніби вона оцінювала щось невидиме.
- Спочатку зайди до хати.
- Ні.
   Жінка здивовано підняла брову.
- Ні?
- Я приїхала сюди не пити чай і не слухати загадки. Три місяці тому зник мій брат. Ви написали, що знаєте, де він. Тож скажіть мені.
   Вітер тихо хитнув гілки яблунь. Софія повільно підвелася. Вона виявилася вищою, ніж здалося спочатку.
- Якщо я скажу тобі все одразу, ти мені не повіриш.
- Спробуйте.
   Жінка сумно посміхнулася.
- Саме так говорив і Андрій.
   Леся завмерла.
- Ви бачили його?
- Так.
- Коли?
- Три місяці тому.
   У грудях ніби щось стислося.
- Він був тут?
- Був.
- І що сталося потім?
   Софія відвела погляд у бік лісу. Туман уже починав збиратися між деревами, хоча до вечора було ще далеко.
- Він шукав дзвін.
   Леся мовчала. Саме слово прозвучало знайомо, занадто знайомо.
- Який дзвін?
- Той самий, про який у селі більше не говорять.
- Усі говорять про нього натяками.
- І правильно роблять.
- Чому?
   Софія подивилася їй просто в очі.
- Бо дзвін не любить, коли про нього згадують.
   Леся ледь стримала роздратування.
- Ви зараз серйозно?
- Абсолютно.
- Це просто старий дзвін!
- Ні.
   Софія похитала головою.
- Якби це був просто дзвін, твій брат був би вдома.
   Настала тиша. Десь неподалік закаркала ворона. Леся раптом усвідомила, що навколо стало дивно тихо. Навіть струмок, який шумів біля мосту, тепер майже не було чути.
   Софія теж це помітила. Її обличчя раптом стало серйозним. Вона поглянула на небо, потім на ліс, а потім знову на Лесю.
- Заходь у дім.
- Навіщо?
- Швидко! - у її голосі вперше прозвучала тривога.
- Що сталося?
   Софія не відповіла. Вона невідривно дивилася кудись за спину Лесі. Леся відчула холодок уздовж хребта.
- Що там?
   Софія зблідла.
- Не озирайся!
   Леся застигла.
- Чому?
- Бо якщо ти побачиш його зараз... - жінка зробила паузу, -  то воно теж тебе побачить!
   І саме в цей момент з боку лісу долинув глухий удар дзвону, той самий, як тієї ночі.