Розділ 5

   Леся різко відкрила очі і кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у стелю, нерозуміючи, де знаходиться. Потім згадала - Тихоліс, будинок біля краю села, в якому вона зараз проживала, дивну ніч, кроки під вікнами та дзвін у темряві.
   Вона різко сіла на ліжку. Кімнату заливало ранкове світло. За вікном сяяло сонце, наче нічних подій і не було.
   Леся подивилася на годинник.
   08:00.
   Незвично пізно для неї. Вона швидко одягнулася й вийшла на кухню. Електрика працювала. Чайник стояв на плиті, де вона його вчора залишила - усе виглядало звичайним. Настільки звичайним, що Леся почала сумніватися у власних відчуттях. Можливо, вона справді надто себе накрутила. Можливо, нічні кроки були чиїмись запізнілими поверненнями додому. А дзвін... Можливо, просто здалося.
   Вона підійшла до вікна і завмерла - на мокрій землі перед ґанком були чіткі людські сліди.
   Леся швидко вийшла надвір. Повітря було холодним і свіжим. Після нічного дощу земля ще не висохла. Сліди починалися біля хвіртки. Тягнулися через подвір'я до самих дверей і обривалися.
  Дівчина нахилилася. Сліди були свіжими. Хтось справді приходив сюди вночі.
  Вона повільно випросталася. Неприємне відчуття повернулося. Ніч була реальною. Їй нічого не наснилося.
  За спиною почувся голос.
- Добрий ранок...
  Леся здригнулася різко обернулася. Біля паркану стояла невисока літня жінка у темній хустці з кошиком у руках.
- Налякала? — усміхнулася незнайомка.
- Трохи.
- Перепрошую.
   Жінка підійшла ближче.
- Я Марія. Живу через два будинки звідси.
- Леся.
- Знаю.
  Леся здивувалася. Марія помітила її погляд.
- У нас новини швидко поширюються.
  Жінка простягнула кошик.
- Тримайте... Пиріжки.
- Дякую.
- Ви ж учора пізно приїхали і, напевно, мало що їли...
  Леся взяла кошик. Пиріжки були теплими і пахли яблуками. Від цього запаху раптом стало затишніше.
- Гарне у вас село, — сказала вона.
   Марія тихо засміялася.
- Вдень — так.
   Ця відповідь насторожила.
- А вночі?
  Жінка відразу перестала усміхатися.
- Уночі всі сидять удома.
- Через туман?
   Марія уважно подивилася на неї.
- Уже чули?
- Трохи.
- Менше слухайте.
- А що тоді робити?
- Шукати те, за чим приїхали.
   Леся завмерла.
- Ви знаєте, чому я тут?
   Марія кивнула.
- Через брата.
- Ви знали Андрія?
   На обличчі жінки з'явився дивний вираз, наче вона згадала щось неприємне.
- Хороший був хлопець.
- Був?
   Марія зрозуміла свою помилку й одразу відвела погляд.
- Я не те хотіла сказати.
- Тоді що сталося з ним?
   Жінка на кілька секунд замовкла, а потім тихо відповіла:
- Якби я знала, то сказала б.
   Леся хотіла поставити ще одне питання, але Марія вже змінила тему.
- Ви Софію шукаєте?
   Серце пропустило удар.
- Так.
- Вона живе на околиці. Біля старого млина...
- Ви знаєте її?
- Усі тут знають Софію.
- Вона написала мені листа.
   Марія повільно кивнула, наче це її зовсім не здивувало.
- Вона дивна жінка.
- Чому?
- Після того, що сталося багато років тому, вона майже ні з ким не говорить.
- Що сталося?
- Це вже її історія, не моя.
   Леся відчула, як у ній прокидається журналістський азарт. "У Тихолісі всі щось знають і всі мовчать".
- Як знайти млин?
   Марія показала рукою в бік лісу.
- Йдіть головною дорогою до кінця села, далі буде місток через струмок. За ним побачите старий млин.
- Дякую!
   Жінка вже збиралася йти, але раптом зупинилася.
- Пані Лесю.
- Так?
   Марія подивилася їй просто в очі.
- Якщо сьогодні до вечора не знайдете Софію, повертайтеся додому.
- Чому?
- Бо завтра буде перший туман.
   Леся хотіла щось відповісти, але Марія вже розвернулася й пішла вулицею. За хвилину вона зникла за парканами.
   Леся залишилася стояти посеред подвір'я з кошиком у руках і з новим питанням - чому в Тихолісі всі так бояться першого туману?