Розділ 3

    Будинки стояли вздовж вузької дороги, освітленої рідкісними ліхтарями. Деякі вікна світилися теплим жовтим світлом, інші були темними.      
   Леся дивилася на село через вікно позашляховика. Звичайне карпатське село... Майже... Було лише одне дивне відчуття. За весь час, поки вони їхали центральною вулицею, вона не побачила жодної людини. Людей не було ні біля магазинів, ні біля будинків, ні на подвір'ях, наче всі мешканці раптом зникли.  
– У вас завжди так тихо? – запитала вона.  
– Не завжди... 
– А сьогодні?  
    Чоловік не відповів. Леся вже починала звикати, що на половину її запитань просто не відповідають.  
     За кілька хвилин машина звернула на бічну вулицю. Попереду з'явився невеликий будинок із темним дахом. Біля подвір'я росла стара яблуня.  
 – Приїхали, – сказав водій.  
     Позашляховик зупинився. Чоловік вийшов і дістав із багажника валізу. Потім простягнув Лесі зв'язку ключів.  
– Тут житимете.  
– А господарі?  
– Поїхали до родичів.  
– Надовго?  
– Не знаю.  
   Знову порожня відповідь. Леся озирнулася. Навколо не було ні душі. Тільки туман повільно рухався між парканами.  
– Ви казали, що поговоримо про Андрія. 
   Чоловік завмер.  
– Завтра.  
– Чому не зараз?  
– Бо вже пізно.  
   Леся подивилася на годинник.  
   19:10.  
  Але сперечатися не стала. Водій поставив валізу біля хвіртки.  
– Мене звати Володимир.  
– Приємно познайомитись.  
– Не думаю, – тихо сказав він.  
  Леся не була впевнена, що правильно почула.  
  Володимир вже повертався до машини.  
– Зачекайте!  
  Чоловік обернувся.  
– Ви знали Андрія?  
– Знав.  
– І що сталося?  
   Володимир подивився кудись у бік лісу.  
– Якби я знав, пані Лесю, ви б зараз сюди не приїхали.  
   Після цих слів він сів у машину. Двигун загуркотів. Позашляховик повільно рушив і незабаром зник за поворотом. 
    Леся залишилася сама. Вона взяла валізу і підійшла до хвіртки, у цей момент десь далеко пролунав звук. Низький, протяжний, ледь чутний, наче металевий. 
   Дівчина завмерла. Звук швидко стих. Вона озирнулася. Можливо їй здалося, можливо це був просто вітер... Але чомусь згадалася дивна реакція жінки в потязі, і лист Софії, і попередження Володимира.  
   Опори хвіртки тихо скрипнули. Вона зайшла на подвірʼя і підійшла до дверей будинку. Відкривши двері ключем, вона зайшла і опинилася в будинку, де їй належало провести ніч. А десь за будинком, у темряві, починався ліс. 
   Відчинивши двері із будинку відразу повіяло запахом старого дерева, старих трав і чогось давно забутого. Вона намацала вимикач. Під стелею загорілася лампа. Світло було тьмяним, але його вистачало, щоб роздивитися невеликий коридор. Праворуч були двері до кухні. Ліворуч кімната.  
   Усе виглядало так, ніби господарі поїхали кілька днів тому. На вішаку висіло старе пальто, на полиці стояли банки з варенням, на підвіконні — глиняний горщик із квітами.  
   Леся занесла валізу і зачинила двері. У будинку одразу стало тихіше, навіть занадто тихо. Вона пройшла до кухні. На столі лежала записка. Звичайний аркуш паперу, притиснутий цукорницею. Леся взяла його. Почерк був нерівним: «Вода в колодязі. Дрова за сараєм. Якщо потрібно буде допомога — звертайтеся до Володимира». І все. Без підпису, без привітання, наче той, хто залишив записку поспішав.  
   Леся поклала її назад, потім поставила чайник на плиту, поки вода нагрівалася, вона дістала телефон.  
   Зв’язок знову зник. На екрані не було жодної поділки.  
  — Чудово, — зітхнула вона. У Києві вона б вже почала нервувати. Тут же чомусь здавалося майже нормальним.  
   За вікном остаточно стемніло. Лише світло ліхтаря біля хвіртки падало на мокру доріжку. Леся зробила собі чай і сіла біля вікна. Перед нею лежав лист Софії. Вона вкотре перечитала його. «Софія... Хто вона? Чому написала лише раз? Звідки знає, що сталося з Андрієм?» Відповідей не було, лише одні запитання.  
   Раптом десь далеко гавкнув собака, йому відповів інший. Але за кілька секунд усе стихло, наче хтось вимкнув звук.  
  Леся насторожилася. Дивне відчуття не покидало її від самого приїзду, наче все село чогось чекало. 
   Вона подивилася на годинник.  
   20:54.  
   До дев’ятої залишалося шість хвилин. Леся усміхнулася сама собі. Вона була дорослою людиною, журналісткою і точно не збиралася сидіти вдома через забобони. Але все ж таки згадала слова Володимира: «Після дев’ятої вечора не виходьте на вулицю». Він не сказав причину, не наполягав, просто заборонив.  
  Годинник тихо цокав.  
   20:58.  
   20:59.  
   21:00.  
  І в ту ж мить у будинку згасло світло. Леся різко встала.  
 — Та невже...  
 За вікном теж стало темно. Ліхтар біля хвіртки більше не світив.