Розділ 2

   Двері вагона зачинилися. Потяг рушив далі. Леся залишилася сама на маленькій платформі. 
   Тихоліс зустрів її тишею. Не було ні людей, ні машин. Лише старий дерев’яний навіс, лавка та ліхтар, який час від часу блимав. 
   Леся подивилася на годинник. 
   18:21. 
   Сонце вже сховалося за горами. Вона взяла валізу і пішла до дороги. Десь неподалік мав чекати водій. 
   Телефон показав одну поділку зв’язку. Вона набрала номер. 
- Алло? 
   У відповідь почувся тріск. 
- Добрий вечір! Я – Леся Левицька. Ми домовлялися… 
   Зв’язок урвався. 
- Просто чудово! 
   Вона опустила телефон.  
   Попереду з’явилося світло фар. Старий темний позашляховик зупинився біля неї. Двері відчинилися. За кермом сидів чоловік років шістдесяти.  
- Леся Левицька? 
- Так. 
   Він подивився на неї, а потім на валізу. 
- Ви сестра Андрія, - ці слова прозвучали не як питання. 
   Леся повільно кивнула. 
- Ви його знали? 
   Чоловік нічого не відповів. Лише вийшов із машини і відкрив багажник. 
- Сідайте в машину! – він поклав валізу. 
   Леся не рушила з місця. 
- Мені потрібно поговорити з вами! 
- Поговоримо в селі. 
- Я хочу знати, що сталося з моїм братом! 
   Чоловік подивився їй в очі. 
- Я теж хотів би це знати… 
   Відповідь їй не сподобалась, але іншого вибору не було. Вона сіла в машину. 
   Позашляховик рушив. Через кілька хвилин станція зникла за поворотом. Ліс став густішим. Дорога звузилася. Дощ майже припинився.  
   Леся дивилася вперед, на темні дерева, коли помітила білу смугу між ними. 
   Туман. 
   Він стелився по землі - спочатку далеко, потім ближче. Водій побачив його теж. Його руки міцніше стиснули кермо. 
- Що таке? - запитала дівчина. 
- Нічого... 
- Ви налякані. 
- Ні! - різко кинув він. - Скоро приїдемо!  
   Леся подивилася на годинник.
   18:47. 
   Туман вже стояв по обидві сторони дороги. Машина проїхала ще кількасот метрів. Раптом водій заговорив: 
- Пані Лесю? 
- Так? 
- Коли ми приїдемо, я дам вам ключі від будинку. 
- Добре. 
- Після девʼятої вечора не виходьте на вулицю... 
- Чому? 
- Так треба! 
- Хто це придумав? 
   Чоловік не відповів. 
- І ще одне... 
- Що? 
   Він подивився на неї через дзеркало заднього виду. 
- Якщо почуєте, що хтось кличе вас із лісу... 
   Леся чекала продовження. 
- Не відповідайте! 
   В машині стало тихо. Леся хотіла поставити ще одне питання, але не встигла. Попереду з туману почали проступати перші будинки. - Тихоліс. 
   На одному з будинків, біля самого краю села, Леся побачила номер “7”. Вона дивилася на нього кілька секунд, потім будинок зник за поворотом.