Повернути Надію

ПОВЕРНУТИ НАДІЮ

ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ

Марічка підійшла до дзеркала і уважно подивилась на себе. Чи змінилося в ній щось після цієї ночі? Чи стала вона іншою? Начебто ні... Яка була, така й залишилась. Вона посміхнулася своєму відображенню і солодко потягнулася. Двійник в дзеркалі точно повторив її рухи і також посміхнувся. Дівчина, як дівчина, русява, симпатична, з веселими веснянками, які як не маскуй, все одно помітно. Вона придивилась до свого відображення і звернула увагу на амулет. Так, звичайний круглий амулетик на простій мотузці.

В голові пронеслись слова уявника: «Це твій власний амулет, не знімай його ніколи, бо він твій захист, просто доторкнись до нього і я відразу з’явлюсь». Марічка тільки но хотіла обережно доторкнулась до амулета… Аж раптом… Щось начебто тріснуло та перевернулось! Вона відчула міцний струс, ніби якась неймовірна сила вихором підхопила її як легеньку ляльку і  кинула у довжелезну прірву! І вона полетіла! Невідомо куди! Марічка не могла ні дихати ні вимовити й слова в цьому, здавалося, безкінечному падінні через простір і час! І враз… Через декілька секунд все зупинилося, затихло, і вона нарешті відчула тверду землю під ногами і тільки в напруженій та тривожній тиші було чутно як в б’ється її власне серце.

Марічка озирнулася і ледве не скрикнула! Невже? Вона знову опинилась на вивороті долі! В цій довжелезній печері з нитками, які звиваються неначе змії на голові Горгони. Вона ж тут була кілька годин тому! Чому знову опинилась? І враз, неначе отримавши відповідь на своє німе питання відчула якийсь невловимий сигнал. Вона має щось відшукати! Але що? Чи… кого? Звичайно ж нитку долі! Вона ж на вивороті життя, і тут повсюди звисають нитки з незакінченими подіями, застиглими постатями та перерваними розмовами…

 І серед тисяч ниток її рука, неначе голка потягнулась до однієї з них. І цей сигнал, неначе магніт повів її серед чужих доль, випробувань та подій, сторонніх радощів і страждань… Вона навіть не йшла, а пливла, невпинно слідкуючи на цим безперервним сигналом, який йшов, здавалося з самого серця. Дівчина зупинилася. Тут! Тут! Тук… Тук… Тук-тук, тук-тук… Це її серце. Здається всі звуки і думки зникли і залишилися лише поштовхи серця, які дають ці безкінечні сигнали для подальших дій. Перед очима, неначе обминувши всі нитки, показалась одна – яка ледве світилася та ворушилася. Ця нитка була настільки млява, що здавалося власник висів на волосині між життям і смертю.

Марічка доторкнулася до неї і враз перед очима постала картина: лікарняна палата, вузьке ліжко з казенною постільною білизною і на ліжку непорушно, вся  оповита трубками та крапельницями лежить людина. Хто це? Чоловік чи жінка? Відразу й не зрозумієш, бо груди та лице замотані бинтами, а права щока з великим синцем… Марічка уважно придивилась. Боже мій! Вона аж скрикнула, бо впізнала її! Так це ж пані Надія! Зникла Надія Петрівна, працівниця соціального захисту, сусідка та подруга бабусі Софії!

У Марічки перехопило дихання, вона тремтячими руками тримала нитку, боячись її випустити і не вірила своїм очам. Ось де вона! Ось чому її ніхто не може знайти! Бо вона непритомна лежить в лікарні! Не знаючи як, знову ж таки, на якихось інстинктивних відчуттях дівчина вже знала, що має зробити. Це було настільки природнім, що вона навіть не здивувавшись швидкості прийняттю правильного рішення, яке прийшло до її свідомості.

Вона міцніше стиснула нитку пані Надії і неначе перенеслась до неї, в крихітну лікарняну палату, за долі секунди оминувши всі дороги та шляхи, які роз’єднували їх, перелетівши через звуки автомобілів, спів пташок та гул людських голосів. І от вона вже зовсім поряд, чує всі розмови, відчуває всі запахи та розуміє сенс того, що відбувається. Так… Лікарня не місцева, Рівненська, сусідня область, як пані Надію занесло туди? Перед очима постала медсестра, яка перебирає речі і не може знайти жодних документів, жодних посвідчень, які б вказали на особистість потерпілої, а перед цим була карета швидкої допомоги, що доставляє в цю лікарню жінку, яку знайшли непритомною на вулиці (Боже, що сталося з Надією Петрівною?!).

 Ці кадри все миготять і миготять, перед очима проноситься епізоди, як в прискореному кіно, але які відбулися насправді, в минулому, і Марічка, крок за кроком, неначе пазл, доповнює картину події, що сталася вже майже два тижні тому. Ось лікар, він скрутно хитає головою, не даючи жодних втішних прогнозів, адже пацієнтка дуже тяжка. Ось медсестра яка сумлінно доглядає, бо ж немає жодних родичів, щоб приходили до нещасної, а ось і змарніле обличчя самої Надії Петрівни яка досі так і не прийшла до тями.

Не відаючи як, не усвідомлюючи себе, Марійка, неначе голка пронизала нитку долі і опинилася всередині самого життя пані Надії, довірившись лише своїм інстинктам та інтуїції почала вишити лише їй одній відомий візерунок…

…

В  лікарні, в Рівненській області, пацієнтка, яка вже довгий час була без свідомості, раптом відкрила очі. Вона лежала в реанімаційному відділенні, для особливо тяжких. Палата була маленька, лише на дві людини, і напроти них, за столом сиділа медсестра, наглядаючи за хворими і щось пишучи в журналі. Коли одна з пацієнток заворушилась та застогнала, медсестра підняла очі, скрикнула і швидко підскочивши до неї, натиснула кнопку екстреного виклику лікаря до реанімації. Через хвилину лікар був уже в палаті оглядаючи важку пацієнтку.

…

Марічка, важко дихаючи неначе пробігла довгий крос, присіла на своє ліжко, жадібно вдихаючи повітря, немов би все не могла надихатись. Вона знову була в своїй кімнаті і навіть не знала скільки часу минуло з тих пір як прокинулась і підійшла до дзеркала.