Долина мороку

 Вже п'ята філіжанка кави, а на годиннику тільки дванадцята година. Богдан відклав у сторону макбук і вийшов на балкон - треба хоч трохи свіжого повітря, бо дихати зовсім немає чим. Цілими днями у кімнаті - робота, кава, знову робота і знову кава. Деколи він включає новини - у країні страшна війна. Хоч у Києві вже все спокійно, але новини завжди тривожні і від цього настрою зовсім немає. Коли голова починає нестерпно боліти, Богдан збирається і виходить на вулицю - пройтись до крамниці, подихати свіжим повітрям, поспілкуватись з друзями по телефону. На дворі пізнє літо - погода пречудова. Навіть у місті, після задушливої квартири повітря пахне полями і старим садом.
- Ні, це усе погано скінчиться, - думав Богдан, неквапливо розгулюючи по парку з паперовим стаканчиком капучіно у руках,- робота - це звичайно дуже добре, але усіх грошей все одно не заробити. Треба інколи і відпочити.
Богдан потягнув верхнього ґудзика на сорочці - дихати у місті зовсім нічим. Це після квартири спочатку здається, що на вулиці свіже повітря, а ось пройдешся трохи і відчуваєш - духота, їдкі пари автомобільних газів і гарячого асфальту.
- З цим треба щось робити. Може зібратись і поїхати кудись на захід? Наприклад до Кам'янця-Подільського? Взяти з собою велосипед і тиждень покататись по Товтрам? О, це гарна ідея! Робота нікуди не дінеться. Спальний мішок, намет,кава на газовій горілці, зорі у нічному небі, розмови з товаришем... Треба терміново комусь з товаришів велосипедистів дзвонити, або написати - давненько нікого не бачив, обов'язково хтось погодиться поїхати разом зі мною. Тільки б вони були десь поблизу Києва або хоча б у країні.
Богдан навіть почав посміхатись від задоволення, уявляючи собі, як він буде подорожувати. Та раптом у кишені завібрував телефон, пролунав неприємний звук - знову повітряна тривога. Богдан швидко, одним ковтком допив уже холодне капучіно, поспіхом кинув стаканчик у смітник і попрямував до свого дому.
На свій п'ятнадцятий поверх Богдан піднявся вчасно - коли відкривав дохідні двері - у будинку виключили електрику.
- Добре, що знову встиг,- весело подумав Богдан,- сидіти у ліфті чотири години - не сама чудова перспектива.
Вже з квартири він написав у чат про подорож. У цей час за вікнами щось дуже голосно бахнуло. Жалібно задрижали вікна. Богдану навіть здалося, що на мить загорілись усі лампочки у квартирі.
- Господи, що це? ППО спрацювало чи щось вибухнуло?
І знову сильний вибух!
Від несподіванки Богдан навіть закашлявся. Йому здалось, що якась гаряча хвиля стиснула груди. Але в цю ж мить задзвонив телефон - це телефонував Сашко - однокашник, мандрівник і найкращий товариш.
- Привіт старий, радий тебе чути! Як же ми давно не бачились! Ти де зараз?
Було дуже дивно, але Сашко виявляється був недалеко від Києва. Почувши про подорож він одразу ж погодився їхати.
Сашко весело розказував про новий велосипед і про ремонт у квартирі.
- Мене вже нудить від плитки, фарби, будівельних магазинів,- посміюючись говорив Сашко,- треба брати паузу і кудись їхати. Готовий хоч сьогодні у дорогу і бажано якомога далі.
- Ти такий як і був - завжди відкритий до нових пригод. І голос твій зовсім не змінився.
Вони швидко домовились виїхати прямо завтра зранку на автівці Богдана, а велосипеди закріпити на верхньому багажнику. План був простий - до Кам'янця на автівці, а далі на велосипедах у сторону Бакоти.
З дальніх поличок шафи було витягнуто намет, дорожній рюкзак, спальний мішок та інше приладдя для подорожей. Усе було перевірено, приведено до ладу і складено на свої місця. Потім Богдан перевірив велосипед, підкачав колеса, змастив ланцюг, зарядив акумулятор на ліхтарику і павербанк. У клопоті і приготуваннях голова майже перестала боліти, настрій був пречудовий.
Коли все у дорогу було готово, Богдан сів за ноутбук і доробив сьогоднішню роботу, а після закінчення написав шефу, що його тиждень не буде.
- Нічого, справляться і без мене. Он, більшість колег взагалі зараз сидять на березі океану і попиваючи свої коктейлі, працюють з теплих країв, не відчуваючи ні війни, ні клопоту... Дивно, що так і не було відбою повітряної тривоги.

У шість ранку задзвонив домофон. То був Сашко. У Богдана все було вже готово - усі речі він ще з вечора склав у багажник автівки, залишалось лише закріпити велосипеди і можна було їхати.
- Як я люблю це відчуття, коли ось-ось відправишся у дальню цікаву подорож! - весело говорив Сашко, коли вони зустрілись вже коло автомобіля.
- А ти, старий, зовсім не змінився,- відповів йому Богдан, обіймаючи,- все та ж борода і весела вдача.
Друзі не бачили один одного вже напевно півроку, якщо не більше, то ж їм було про що поговорити.
У такий вранішній час дороги були майже порожні. Автівка швидко проїхала через блокпост і покотила по житомирській трасі геть з Києва. Декілька разів мандрівники зупинялись заправити авто, випити кави, перевірити, як там велосипеди зверху на багажнику.
Проїхали Київську область, Житомир, почались невеликі містечка. Далі був Хмельницький - курний, неспішний і задушливий. До Кам'янця залишалось сто кілометрів і півтори години дороги, які минули дуже швидко і зовсім непомітно.
- Невже ми приїхали!? - здивовано сказав Сашко, коли авто виїхало на кам'янецький міст.
- Так, уже Кам'янець. Тут ніби і не відчувається війна - все тихо і спокійно,- відповів йому Богдан, роздивляючись місто.
- Люди кудись ідуть по своїм справам, усе працює, літо...
- Як добре, коли все спокійно.
- Що, заморився від дороги?- спитав Богдан, повертаючи на невеличку вулицю до місця, де розміщувався готель.
- Я і не помітив тої дороги. Два рази випили кави і вже Кам'янець! Завжди би так.
Вони зупинились на парковці коло готелю. Богдан почав знімати велосипеди, а Сашко тим часом піднявся по сходам до рецепції, домовитись про номер. Усе вирішилось дуже швидко і через п'ятнадцять хвилин Сашко був у душі, а Богдан прямо у кросівках лежав на ліжку і чекав своєї черги.
- Ти що, заснув там?- спитав Богдан товариша, коли той нарешті вийшов з ванної кімнати.
- Як добре, коли є вода,- відповів сміючись Сашко,- напевно я у попередньому житті був деревом. Усю втому з себе змив. І тепер готовий відправлятись до нових пригод.
- Ось пообідаємо, домовимось про автомобіль і відправимось. Ні до чого ми не прив'язані - намети, спальники є - де захочемо, там і зупинимось, хоч серед поля.

У мандрівці вони намагались уникати основних доріг і їхали по другорядним сільським шляхам. Автомобілі ще зустрічались під Кам'янцем, та коли мандрівники від'їхали кілометрів на 10 від міста - дороги стали майже порожні. Деколи їм зустрічались старезні жигулі чи москвичі, які виглядали наче музейні експонати.
- Дивись, знову металолом їде,- шуткував Сашко, вказуючи на чергове раритетне авто, яке неспішно котило по дорозі, піднімаючи сизі клуби куряви.
Погода була гарна - не дуже жарка, а головне - зовсім не було вітру, який так заважає велосипедистам.
Спочатку вони котили безкрайніми полями, перетинали невеликі річки, села. Частенько зупинялись коло колодязів і пили смачну холодну воду від якої зуби зводило. Поступово почались затяжні підйоми і ліси. Повітря стало пахнути чимось терпким і пряним. Так пахнуть ліс, папороть, верби і старі ставки.
Богдану після довго сидіння за ноутом дуже подобалась важка спортивна робота. Він посміхався Сашку, коли той його обганяв на підйомі, піт заливав очі і боліли сідниці від сідла, але настрій був чудовий - свобода! На цілий тиждень лише природа, дорога, найкращий друг і велосипед - що ще потрібно для щастя. І ніби немає ніякої війни.
Сонце вже почало клонитися на захід, але ще було жарко. Мандрівники спланували проїхати десь коло п’ятдесяти кілометрів, не більше, знайти гарне місце для ночівлі до темряви, може навіть на березі якогось ставка чи річки, скупатись, приготувати вечерю і гарно відпочити. А вже завтра їхати далі до самого Дністра.
Сашко на підйомах завжди обганяв Богдана - було видно, що він у гарній спортивній формі.
- Коли ти встигаєш катати?- питав його Богдан,- у мене зовсім часу не вистачає.
Сашко посміхався і пив воду з пластикової фляги, відпустивши руль.
- Правильна організація - і буде тобі щастя. Ось такий мій секрет.
Вони неспішно котили по ґрунтовій дорозі, засадженої тополями і Богдан відчував таку невимовну тиху радість, ніби він нарешті їхав додому після довгої розлуки. Йому хотілось співати, кричати, але він лише сильніше налягав на педалі, віддаючи свою енергію велосипеду.
Вони піднялись на чергову гірку, з якої відкривався гарний вид на широку зелену долину. Між пологих полів, немов кістяки доісторичних велетенських звірів, то тут, то там стирчали гострі скелі Товтр. Внизу ліворуч між похилих верб текла невелика річка. Дорога перетинала річку через кам'яний міст. Небо над долиною, з густими білими клубами хмар, здавалось живим. Велетенські білі фігури повільно плили у блакитній безкрайності. Якщо погляд затримувався на синьому просторі, то починалась крутитись голова, здавалось, що ти сам летиш, пливеш, несешся серед нескінченого синього океану.
Богдан на кілька хвилин зупинився на вершині підйому, випив з фляги прохолодної води, і покотив, підіймаючи курячу і доганяючи Сашка, який вже був внизу.
Ставити намети мандрівники вирішили на березі річки, за мостом. Вони знайшли рівний майданчик покритий густою м'якою травою. І спуск до води був - невеликий дерев'яний поміст під старою вербою.
- Що сьогодні на вечерю?- спитав Сашко, коли вони розклали свої одномісні намети,- можна макарони з м'ясом, а можна і куліш з смаженим салом.
- Я за макарони,- відповів Богдан, - можу їх їсти постійно і не приїдається.
- Вирішено! Я приготую вечерю, а з тебе, друже, сніданок. Домовились?
- Добре. На сніданок пропоную бутерброди з помідорами, огірками і смаженим яйцем.
- У тебе є яйця? Як ти їх довіз цілими?
- О, у мене є лайфхак - я розбиваю їх раніше і виливаю у пластикову пляшку. А коли треба підсмажити - відкрив пляшку і вилив стільки, скільки потрібно.
- Круто!
Поки Сашко готував вечерю на газовій горілці, Богдан пішов купатись. Дивно, але за весь час, поки вони були на цьому місці стоянки, їм ні разу не зустрілись люди. Місця були дійсно дикими і безлюдними.
Сонце майже торкалось верхівок дерев на заході. Хмар на небі під вечір стало більше. Вони поступово наливатись сірим кольором, і немов ставали важкими і непривітними.
- Не було б вночі дощу,- думав Богдан, обтираючись мікрофібровим рушником. Куртка у Богдана була в рюкзаку, і намет був вологонепроникним, але все ж не дуже хотілось їхати по болоту.
Богдан переодягнувся і все принюхувався до ароматів від кухні. Смачно пахне! Йому навіть не вірилось, що ще сьогодні вранці він був у Києві, між нагрітого бетону і асфальту. За весь час дороги майже ні разу не думав про війну - лише коли вони перетинали блокпости.
Сашко розклав макарони по тарілкам, порізав помідори і огірки.
- Прошу до вечері!
- О, дякую. Треба одразу воду на каву закип'ятити.
- Вода вже гріється.
Після дороги і на свіжому повітрі вечеря здавалась дуже смачною. Сашко зробив великі порції, але Богдану здавалось, що він і дві таких тарілки зможе легко з'їсти. Богдан знав, що то відчуття оманливе і намагався їсти неспішно.
- Гарно тут,- сказав Сашко, хрумаючи огірком, - але вночі і дощик може бути.
Богдан подивився на густі білі хмари, які повільно пропливали по вечірньому небу.
- Ось побудую собі на старості років будинок десь в подібному місці і кожен день буду дивитись на таку красу.
Сашко нічого не відповів, лише дивився кудись вдалину, туди, де пшеничне поле впиралось у темну тінь лісу коло виднокраю.
Нарешті закипіла вода і Сашко залив окріп у пляшку з фільтром і кавою.
- Який аромат! - сказав Богдан, - запахло домом.
- Я теж люблю аромат свіжої кави,- посміхнувся Сашко, - це як у старому фільмі: Люблю аромат напалму зранку. А я ось люблю аромат кави зранку.
- Тільки ось зараз зовсім не ранок,- посміхнувся Богдан.
Після вечері Сашко пішов купатись, а Богдан сів на старий пень коло річки і почав читати новини у смартфоні. Але зв'язок був поганенький - тексти ще завантажувались, а фото і відео вже не могли пробитись.
Коли стемніло, мандрівники розійшлись по своїм наметам. Богдан заліз у спальник і увімкнув ліхтарик. Одразу налетіли комарі, тож довелось опустити протимоскитну сітку. Він поклав долоні під голову, дивився, як б'ється комар коло ліхтаря і вслуховувався у вечірні звуки. На річці у сутінках стрекотали жаби, у вербах понад річкою заблукав вітер і тихо невдоволено гудів і пручався.
Богдан погасив ліхтар і закрив очі. Увесь сьогоднішній день яскравими картинками спалахував у голові, Богдан віддався цим думкам і наче поплив по швидкій річці.
- Я так заморився,- самі собою з'являлись тихі думки,- здається все добре, але щось бентежить мене. Чому мені так тривожно на серці? І далі спалахувала нова картинка - як він стоїть на заправці десь коло Старокостянтиніва і смакує каву з паперового стаканчика. І знову вітер у вербах і надоїдливий писк комарів... Богдан провалився у сон, наче у темний колодязь. І ось йому сниться, що він лежить у своїй київській квартирі і не може встати. Його затиснуло між бетонними перекриттями, що з будинком сталось щось жахливе. Богдан лежить у в'язких сутінках і не може поворушити ні рукою, ні ногою. Усе його тіло ніби оніміло і так важко дихати.
- Що зі мною? - думає Богдан і думки ці ніби і не його, а приходять з далеких темних глибин,- я напевно вмираю? Як важко дихати...
Але ось Богдан прокидається.
Він у спальному мішку, в наметі. По тканині тихо і монотонно б'ють краплі вранішного дощу. Деякий час він лежить не рухаючись і прислухається до ранкових звуків, а потім повільно встає і вибирається зі спального мішку.
Дощ закінчився у сім ранку.
Богдан вже встиг скупатись у річці, як з палатки нарешті вибрався Сашко. Він був нахмурений і заспаний.
- Як спалось?,- сказав Богдан, готуючи сніданок.
- Щось я зовсім не відпочив. Постійно здавалось, що хтось ходить коло намету.
- Це напевно через вітер і дощ.
Вони поснідали, випили кави, склали речі і намети і вже через годину відправились у дорогу. Доща не було, але і сонце не виходило з густих сірих хмар, які затягнули усе небо. Богданові постійно здавалось, що вже наблизився вечір. Чомусь перестав працювати мобільний зв'язок. У Сашка телефон також показував, що зв'язок недоступний.
Мандрівники викотили на стару бетонну дорогу і поїхали вздовж старої лісосмуги. З іншого боку простягались безкрайні поля кукурудзи. Здавалось, що ось-ось почнеться дощ - тяжкі сірі хмари плили по небу все нижче, але дощ так і не почався.
Сашко, як завжди їхав трохи попереду, а Богдан котив слідом, відстаючи на пару кілометрів. Він то доганяв товариша, то знову відставав. Бетонна дорога закінчилась і вони іхали під невелику гірку по старому розтрісканому асфальту. Богдан ще з самого ранку відчував якусь тривогу. Щось невимовне бентежило його. Богдан прислухався до свого серця, але не міг знайти причину тривоги.
- Може це все через ті сни? - думав він, налягаючи на педалі,- може через погоду? Все ж добре?
Попереду Богдан побачив старий увесь іржавий дорожній знак. Сашко зупинився коло знаку і чекав. Богдан під'їхав і теж зупинився. На знакові був напис Дощани.
- Щось я не пам'ятаю такого населеного пункту,- задумливо сказав Сашко,- здається, по маршруту такого немає...
- І мобільний інтернет не працює, щоб перевірити маршрут,- відповів Богдан, намагаючись відкрити програму з картою.
- Заїдемо і у когось спитаємо. Язик до Києва доведе.
- Нам не треба до Києва - нам хоча до Дністра доїхати.
Вони покотили далі. Десь через півкілометра почались будинки. Але усі вони були якісь старі, усі у заростях.
- Якесь село необжите,- сказав Сашко роздивляючись чергову старезну хату з забитими вікнами,- здається, ніби люди його давно залишили.
- Може і лишили, але не усі. Он дивись, якась жінка сидить на лавці.
І справді, трохи далі, під дощатим парканом з облізлою фарбою, на лаві сиділа стара жінка. Вона уважно дивилась на мандрівників, не відводити погляду. Хлопці під'їхали до неї і зупинились.
- Добрий день.
Але вона не відповіла і лише дивилась своїми блакитними, наче вигорілими на сонці очима. Усе її темне, неначе з бронзи обличчя було вкрите глибокими зморшками. Вона була худа і мала, неначе дитина. Жінці на вигляд було не менше вісімдесяти років.
- Добрий день,- ще раз вже голосніше, привітався Богдан.
Але вона і цього разу нічого не відповіла і лише уважно дивилась на чужинців. І від цього погляду Богдану стало якось не по собі. Погляд ніби пропалював його наскрізь.
- Не підкажете,- спитав Сашко,- чи є тут магазин?
Стара нічого не відповіла, але раптом відкрила темний беззубий рот і криво посміхнулась.
- Поїхали далі,- тихо сказав Богдан,- вона напевно глуха, або вижила вже з розуму.
Вони поїхали далі по дорозі, кілька разів Богдан обернувся - стара проводжала їх уважним поглядом.
- Ось, нарешті люди,- сказав Сашко.
І дійсно, попереду, це напевно був центр села, коло автобусної зупинки стояв якийсь чоловік з підлітком років десяти. Поруч з зупинкою знаходився невеликий магазин з вивіскою Товари. Коли мандрівники під'їхали, з магазину вийшла жінка з морозивом в руках.
- Нарешті цивілізація,- сказав Богдан.
Вони лишили велосипеди і піднялись по сходам до магазину.
Це був звичайний сільмаг, де продавався хліб разом із цвяхами, солодкою водою і цементом. Коло каси стояла старовинна кавомашина. Спочатку Богдану здалось, що у магазині нікого немає, так коли вони підійшли до каси, десь з бокових дверей до них вийшла продавчиня.
- Добрий день, - привітався Богдан.
- Добрий день.
Коли жінка повернулась до Богдана, той побачив, що у неї щось не так з одним оком. Дійсно, на правому оці було більмо. Від несподіванки Богдан сіпнувся, та швидко взяв себе в руки і не подав вигляду, що злякався.
- Зробіть будь ласка кави.
Він повернувся до Сашка:
- Будеш каву?
- Так. Без цукру.
- І мені без цукру. І ще дайте банку консервів в олії і хліба.
Продавчиня запустила кавомашину, яка невдоволено почала гудіти.
- А до Дністра далеко звідси?- спитав Сашко.
- Далеченько,- відповіла жінка, дивлячись на хлопців одним оком.
- А як краще доїхати до ріки?
- Їдьте прямо ось і доїдете. Але у нас і своя річка є.
- І що, гарна річка? - спитав Богдан, ховаючи до рюкзака сардини і хліб.
- Гарна. Ось, за поворотом буде дорога донизу - там стара електростанція, її здалеку видно. А ви що, у нас буде зупинятись?
- А що,- спитав Богдан, беручи стаканчик з гарячою кавою,- у вас можна тут десь зупинитись?
- У нас в селі багато людей зупиняються - дуже гарна риболовля на річці. А переночувати можна навіть у школі - вона вже п'ять років не працює, стоїть пуста. Діти вчаться в сусідньому селі, а тут, кажуть, зносити будуть і нову будувати збираються.
- А де ця школа?
- Ось тут, через дорогу - тут усе поруч.
Хлопці розплатились і вийшли на двір. Годинник показував початок третьої. Ще можна було їхати пару годин.
- То може дійсно, з'їздимо до річки, подивимось на ту електростанцію, скупаємось, а далі видно буде?- сказав Сашко, попиваючи каву.
Богдан трохи помовчав, роздумуючи. Вони дійсно нікуди не спішили і нові місця було цікаво подивитись, але щось йому тут не подобалось, щось насторожувало. Він зробив ковток і спостерігав за старим дідом, який стояв під деревом в двадцяти метрах через дорогу. Дід дивився на Богдана і ніби хотів підійти, але все стояв і не сходив з місця. Через деякий час дід повернувся і пішов геть.
- Поїхали, подивимось. Чому ні? Ми ж нікуди не поспішаємо.
Коли вони з'їхали вниз до води, то зупинились коло старої, явно не діючої електростанції. Частина кам'яної будівлі була зруйнована, товсті стіни величезними кам'яними брилами лежали на березі річки, яка вище по течії була перегороджена греблею. Вода з шумом падала вниз через отвори у греблі, пінилась і шипіла, наче окріп.
- Чудовий душ з ефектом масажу,- сказав Сашко, розглядаючи рукотворний водоспад.