Розділ 9 "День Великої Розплати"

Феєрверки вилітали та вибухами на нічному небі. Вітер вив так сильно, що у його звука кому чулися крики вовкулак. Мороз пробирав тіло, немов хижий тигр, що впивався пазурами у живу плоть. 

– Значить, ми щось не врахували, забули… 

– Але що саме? Чому ми? Чому все відбувається саме так? Тобі не здалося, що тільки ми бачимо всю цю чортівня? 

– А можемо вони просто не шукають або не хочуть бачити? – задумливо висловив думку Фред. – Все почалося з думок Майкла, якщо він дійсно реальний. Подумай сама: якби ми не розділилися тоді, то чи стало б це можливим? 

– Отже "під прицілом" лише ті, хто хочуть розгадати цю загадку? 

– Все вказує на це, але не забувай, що у нас є план, є ідея, як зв'язатися з Майклом. Він вже мав би дізнатися, куди привів сяючий слід, тому таємниця вже має бути розгадана ним, принаймні частково. 

Обоє підвели голову, дивлячись на верхні поверхи Замкового Палацу, де гуділо свято. Це й була та сама найвища споруда міста, яку вони шукали вже близько декількох годин. 

Увесь цей час вони фактично шукали те, що навіть уявити не могли. Довгі пошуки привели саме на цю простору площу, з якої слід було б і починати. 

Навколо ж не було де й голці впасти. 

Ярмарки, фестивалі та величезна ковзанка у центрі композиції створювали неперевершені місця для фотографування. Шкода, що Майклу не судилося бути тут і зараз…

Він був у багатьох кілометрах в глибині лісу, доки його друзі так і залишилися в місті, не маючи ані найменшого уявлення, що станеться далі. Здавалося, вони стоять на порозі чогось нового, але вкрай сумнівного. Було складно прийняти якесь рішення та знайти вихід з цієї ситуації. Це був, наче вихор, що засмоктував у себе все навколишнє середовище, а з ним і тих, хто потрапив у нього. 

Проходячи між цих яскравих будиночків та натовпів людей, атмосфера казки проникалв у кожну клітину тіла. До нестями хотілося відпустити усі ці хвилюючі думки та поринути у таку близьку ілюзію спокою. Можливо, саме це й було завданням тих, через кого Фред втратив пам'ять – завдати удару в момент, коли до нього будуть найменше готові… 

На центральному годиннику площі вже сьома година вечора. Фактично це останні години 2024 року. Той момент, коли хочеться відпустити і залишити усе погане у цьому році, натомість перейшовши в куди кращий образ нового року. 

Енн та Фред увійшли до великої світлої зали, де людей було, на перший погляд більше, ніж будинків у містечку. Галас стояв неймовірний, найрізноманітніші запахи, починаючи від дорогих одеколонів до вишуканих страв, від яких текла слинка. 

Другий поверх, який підпирали декількаметрові колони, був менш набитий людьми, тому своєю першочерговою метою друзі вирішили дістатися саме туди, як би це складно не здавалося. 

– Ані протиснутися, ані дотягнутися до столів! Ну й вавилонське стовпотворіння ж тут! Мені здається, що я скоро задихнуся! – З усіх сил кричав Фред, проте його було ледве чутно. 

Десятки ялинок з подарунками під ними, гірлянди, кульки та столи, що ледь трималися під вагою навантаженого на них їства…

Очі розбігалися: хотілося просто зостатися тут та поринути у цей інакший світ, в якому не було цих хвилювань, всіх цих роздумів та дивних подій.

– Сюди, давай же Енн, нам ще трохи! – З кожним кроком вони наближалися до стін, де було більше вільного місця. До того ж по крайніх сходах можна було легко перейти на другий поверх. 

– Хоч би встигли! Ми не знаємо, що з ним, вже майже день. Куди він прийшов? Що знайшов і де зараз? 

– Він має бути близько, не міг же кудись далеко зайти! Скоріше за все він знайшов прихисток десь в лісі. Якби слід нікуди не привів, то за ним би він повернувся назад. 

– А що як ця клята невідома сила вибрала його своєю першочерговою метою? 

– Ми ще не довели існування цієї сили, отже не має сенсу чекати її появи або враховувати у наші розрахунки. 

– Але як тоді ти поясниш той факт, що він просто зник? Буквально зник. – Натовп було пройдено, і друзі вже бігли сходами. Хтозна, чому вони так поспішали. Немов якась небачена сила змушувала їх прискорюватися.

З кожною наступною сходинкою серця починали битися частіше. З кожним радісним вибухом сміху, стуком склянок та посуду, розривами яскравих феєрверків за вікном та спалахами на небі, хвилювання все дужчало. Якесь холодне відчуття чогось страшного попереду просто не давало нормально зібратися з думками. Занадто багато виникло запитань, щоб просто взяти і вирішити їх усіх. Занадто заплутано виглядала та вчорашня історія зі слідами. Занадто сильно розбігалися теорії єдиних шукачів правди… 

Руки Фреда дрижали. Вони стояли на другому поверсі і з певним завороженням розглядали величезні простори палацу, які підпирали масивні колони. Мармурові стіни, що виділяли декілька великих кімнат, оформлені у стилі стародавнього палацу з освітленням, яке нагадувало світло факелів, лише підтримували ілюзію чогось незбагненного. Водночас з кожною секундою очікування відповіді, ілюзія починала втрачати свої відтінки, вдаючись все реальнішою.