Розділ 8 "У глибинах мороку"

Сніг летів в обличчя, а хуртовина завивала дедалі сильніше. Віття ялин шелестіло повсюди, від чого складалося враження, що за найближчим деревом хтось криється. От тільки коли рука забирала надокучливе гілля вбік, а очі дивилися в хащі, всі ілюзії розвіювалися, хоч і не на довго. 

Надворі вже встигло стемніти, та мандрівник впевнено крокував далі. 

Ані сніг, що летів у лице, ані тисячі дивних звуків ночі, ані виснаженість впереміш зі страхом, не могли здолати  його впевнену ходу, що тривала вже декілька годин. Час від часу він зупинявся, звіряючись зі складеною вчетверо картою. У рукавичках було тепло. 

– Головне – встигнути, – сам до себе мовив він, намагаючись запевнити свій виснажений мозок у швидкому досягненні мети. Сил вже майже не залишилося, тому хотілося просто зупинитися і присісти. Вуха втомилися бути настороженими увесь час, а очі вже не могли видивлятися у можливих недругів між дерев. 

Неподалік від нього знаходилася галявина, на яку падало місячне світло, через що всі об’єкти на ній були видимі навіть здаля. Його увагу привернула саме стара колода, що лежала посередині.

Не довго думаючи, Майкл пішов до неї, приблизно прикидаючи у голові, скільки ще йти.

– Цікаво, як добиралися до цих копалень шахтарі. На карті я не знайшов близ неї ніяких доріг, хоча якщо чесно ця карта виглядає не дуже точною… Можливо, дороги збудували вже після закриття шахт. Плюс ця карта виглядає ще старішою за них усіх разом взятих. – Він витер рукою спітнілий лоб та подивився на небо. Хоч сніг і летів з нечуваною силою, на небі можна було розрізнити зорі.

Як би він зараз хотів стати однією з тих сотень зір, що майоріли навколо. Просто взяти і забути про всі ті турботи, які обліпили його з усіх сторін.

Він кинув байдужий погляд на ліс, такий темний і незнайомий, холодний і підступний. Інколи здається, що звідси не можна вийти. Все завжди було однаковісіньким. Таким, що одночасно і заворожувало, і чарувало, і лякало.

Майкл все сидів, не маючи змоги відвести погляд від пролітаючого лапатого снігу, що так плавно лягав на землю і встилав її новими й новими шарами.

Він втупився в одну точку, занурившись у себе та свої роздуми. Очі ледь-ледь трималися розплющеними, хоча так хотілося закрити їх і відкинутися у сон, сповнений стількох неймовірних подій…

Якби не холод і можливість десь нормально прилягти, то він би вже лежав, продивляючись десятий сон.

Але ні. Натомість він вирушив за слідом кудись у ліс. Він йшов, йшов і ще раз йшов. Це все було зрозуміло, та щось всередині досі непокоїло. Немов він дивився на картину, проте не міг збагнути, що на ній намальовано через відсутність декількох пазлів.

Думки заводили його все далі і далі вглиб нього самого, вглиб незвіданих таємниць цього лісу.

Ці думки з’являлися нізвідки, одначе їхня дія на мозок була доволі великою і дивною. Вони немов паралізовували його, не даючи сприймати дійсність. Радше сказати, відкидаючи ту дійсність навколо. Створюючи ілюзію, що це неправда. Одним словом, спотворюючи реальність. 

– Чорт, голова! – Він схопився за голову обома руками, адже та в одну мить наче вирішила вибухнути – аж такою сильною виявилася та хвиля, яка пронеслася по ній з шаленою швидкістю, перевертаючи все догори дриґом, ламаючи здоровий глузд і нещадно знищуючи усі логічні думки, що тільки закрадалися в мозок, – Я-я-я, ай! Якого біса тут коїться? Таке враження, що мене хтось огрів ударом! – Він ритмічно оглянувся – нікого, – Ні, це вже ні в які рамки не лізе. Навіщо я взагалі пішов сюди? – На стадії створення цієї думки він навіть не знав, що вже за мить, коли він промовить ці слова вголос, він сам не зможе знайти відповідь на нього. Мабуть, це був найжахливіший момент усієї подорожі – зрозуміти, що ти вже нічого не тямиш у вирі подій навколо. Було ясним лиш одне – він не пам’ятає куди йшов і звідки, попри той факт, що ще з десять хвилин тому, все було чітко і ясно.

– Стоп… Стоп-стоп-стоп! – Закричав він і поліз перевіряти усі кишені в надії знайти ту саму мапу, про яку в голові ще лишився хоч якийсь слід. Результат виявився марним – в жодній з кишень він не знайшов нічого і близько схожого на неї.

Він підвівся на ноги. Здавалося, за ці нещасні десять хвилин з ним щось відбулося. А й справді: сідаючи, він почував себе кепсько, але все пам’ятав. Встаючи ж, вся чіткість знову повернулася, а от всі спогади, немов випарувалися. – Я відійшов від Енн та Фреда. Я ж повідомив їм, що бажаю самотужки дізнатися, куди ведуть сліди… Чорт, але куди вони мене вони привели натомість? Га? Що я тут роблю і де вони поділися? – Очі хаотично забігали по снігу. Всередині стало якось моторошно. Все навколо видавалося якимсь страшним кошмаром, що мав от-от закінчитися. 

– Я ж не збожеволів? Я ж не міг присісти і втратити пам’ять? Це ж неможливо! Чи не так? Але хто мені на це відповість? Хто розкаже про те, що спричинило такі наслідки? Хто пояснить, що тут коїться? – Вітер почав дужчати. Це було помітним так само добре, як і мороз, який все лютіше хапався за шкіру.