Розділ 7 "Перейти рубікон"

У каміні приємно потріскували дрова. Вогонь безпощадно пожирав їх, перетворюючи деревину у тепло, яке так добре зігрівало холодними ночами і виглядало естетично привабливо. 

Джазова музика лунала у домі, через що в порожніх, прикрашених коридорах панував новорічний дух. Лагідне освітлення, заспокійлива музика та повна відсутність людей… Цей дім увиразнювало у собі поняття краси усіх зимових свят загалом. У його стінах так і хотілося повірити у казку, поринути у її світ з головою. Дивна архітектура, відстороненість від міста та події навколо лише увиразнювало це відчуття надзвичайного. Хтозна, може, цей дім і є символом новорічного дива. Врешті-решт скоро можна буде у цьому переконатися. 

Майкл прижмурив очі і легенько позіхнув, розглядаючи кімнату, у якій заснув. Він проспав в одному з червоних крісел, які оточували круглий стіл вітальні. Його коліна та ноги вкривала тепла ковдра, яку йому дбайливо позичив Баррі. Крім цокання годинника та долинаючих джазових мелодій новорічного стилю, у кімнаті не було нічого не чутно. 

Варто визнати, хлопець почував себе куди краще після сну. Тепер він міг подивитися на всі вчорашні розмови вже під новим, досконалішим кутом. 

–Доброго ранку! Як настрій? Сьогодні 31 грудня, до речі… Такий день, що просто не можна взяти і пропустити, сидячи склавши руки. 

– Згоден, таке буває тільки раз на рік… 

– А те, що буде сьогодні, трапляється раз на дванадцять років. Вони можуть повторити це і вдруге, і втретє, якщо не спинити їх, проте зараз пропоную поснідати – голодним вовка не впіймаєш, – веселіше мовив він і рушив до столу, на ходу потягуюючись після тривалого сну. 

На столі вже стояла тепла їжа наче за замовленням. М'ясо, пироги, тістечка, морепродукти та порцелянові чашки з кавою, від якої йшов пар. 

Запахи були просто приголомшливий, вони немов спонукали хлопця скуштувати ласощі столу. Деякі схоже йшли не від їжі, а від різноманітних пелюстків на стінах, яких тут було немало. У голові навіть дещо паморочилося від такого колориту, тож Майк сів за стіл, збираючись починати їсти. Очі розбігалися, куди не глянь – повсюди одна смакота. Після декількох секунд вагання він таки спромігся відрізати ласий шматок м'ясного пирога у свою тарілку, додав салату з водоростей та довершив свій сніданок парою свіжоспечених рулетів. 

– Отже, ви хочете сказати, що саме сьогодні якась група окультистів хоче атакувати місто… Але чому саме це і чого аж через двадцать років? – Слухаючи, Баррі сьорбнув кави і відвернувся у вікно, немов побачив там щось цікаве. 

– Ця Долина насправді є особливою. Її місцерозташування та сама її форма надзвичайно рідкісні. Відстороненість від цивілізації спричинила те, що це місце століттями використовували різноманітні секти для проведення своїх обрядів. Лише у двадцятому столітті тут було створено нормальне місто, яке згодом перетворилося на такий собі курорт. Здавалося, всіх це влаштовувало, але для Культу Вейдзо, який заправляв тут усім, це стало ударом нижче поясу. Вони фактично втратили свою головну базу, у той час як інші  люди тисячами їхали сюди зимою. 

Таким чином культ вирішив помститися і вчиняв злочин кожні двадцять років. Спочатку це були лише одиничні вбивства, немов від нещасних випадків, згодом почали безслідно зникати навіть деякі компанії. Закінчилося все це у 2012 вже відомим нам випадком. 

– Майк вдумливо слухав, сон пішов на користь, тож у словах проявлялася якась логіка. Тепер же пелена, що вкривала долину, розвіювалася. З неї й поставала нагальна проблема, – А що люди зробили після такої жахливо катастрофи? Думаєш, відмовилися від долини? Замість того, щоб просто не лізти сюди, вони відбудували все, заселелили, назвали чутки вигадками, а ефект забуття, яким скористувалася секта, аби провернути все у тіні, вони назвали лавиною, що знищила місто. З їхніх слів, я вже давно маю бути мертвим, а мій дім – під товстим шаром снігу. – Він сковтнув і тяжко зітхнув, у його очах прослизнула сльоза, – Найгіршим є те, що сьогодні, через 12 років після тих подій, все повториться і буде здійснена нова атака. Нова найжорстокіша атака, якої ще не бачив світ… – Майкл мовчав, але його обличчя відображало усі внутрішні емоції. Його уява малювала нові жахливі картинки, а мозок пропонував тікати. Тільки голос совісті та ще чогось, такого глибокого і незрозумілого, говорив, що він має зостатися. – У нас є тільки один шанс не допустити такого перебігу подій, – Забрати у них камінь Забуття. Якщо орієнтуватись на міфи, то він має бути там, де Пекло найближче до Землі. 

– Під землею… Я читав, що у цій місцевості раніше діяло багато шахт, та наскільки мені відомо, вони усі закриті. 

– Це не зовсім так. Тут немає повністю закритих місць. Туди просто мало хто вирушає, тож й охорона там теж достатньо слабка. Всі карти щодо розташування шахт та печер я тобі дам. У цих горах є багато чого такого, про що не здогадується ніхто.

– Якщо часу й насправді так мало, то, мабуть, мені слід вирушати негайно!

– Дорога займе всього три-чотири години. Головне лише забрати Камінь. До опівночі ще далеко. Думаю, ти ще все встигнеш. І пам’ятай одне головне правило: не дивися у темряву. Вона поглинає наші думки, кидає у забуття і ти можеш збитися з дороги. Так вони можуть відчути тебе. У нас є тільки один шанс.

***