Розділ 6 "Забуття"

Сонце пробивалося через шибки вікна та не гріло. Його яскраві промені відбивалися від снігу, створюючи таку безтурботну, передноворічну атмосферу.

На годиннику вже була дев'ята ранку, але Фред досі відчував себе втомленим. Вчора вони майже одразу повернулися додому, та нормально виспатися не вдалося через безперервний потік думок, які цього ранку хлинули з новою силою, адже Майкл так і не повернувся. 

Дивно було Фредові: голова дещо боліла, м'язи крутили, а ноги і руки були настільки тяжкими, що не слухалися. 

– То як? Є температура? – сумно спитала Енн та піднялася зі свого стільця, походжаючи туди-сюди. 

– Та, – парубок тільки рукою відмахнувся, і з явною недовірою поклав ртутний термометр на стіл, – Якщо орієнтуватись на це, я здоровий як корова, але ж це не так! Принаймні відчуваю я себе не найкращим чином, хоч нічого більше й не болить… – З двору чулися радісні крики, хтось катався на санчатах, відчуваючи драйв швидкості, а дехто відправлявся на лижні курорти, ковзаючи по сніжним просторам. На чистому, гірському повітрі обом друзям дихалося куди краще, ніж у теплому, дещо задушливому приміщенні. Вітру не було, та й холод особливо не відчувався. Вони стояли непорушно, милуючись дивовижною красою оточення. 

– Як думаєш: що тепер робити? – Вже спокійніше спитала Енн, застібаючи куртку. 

– Тепер? – розгублено оглянувся він і почав наступні слова інакшим, серйознішим тоном, – Але ж нічого по суті й не сталося. Чи щось таки було? Перекажи, будь ласка, як закінчився вчорашній вечір. – Подруга вирячилася на нього так, немов він переодягнувся у Санту і вирішив її потролити.

– Е-е-ем. Ти що, зовсім нічого не пам'ятаєш?

– Ну ми були в кафе і… – Він зам'явся, доки його погляд блукав десь деінде. 

– Хто "ми"? Таке враження, що ти головою вдарився, а це мене лякає! 

– Ми… Чорт-чорт-чорт! – Він схопився за голову, обхопивши її руками. Тепер йому й самому стало якось не по собі, – Здається, з нами був ще хтось. Просто я… Я не можу згадати його імені. І як він виглядав, і ще дещо, – Він подивився у її налякані очі, – Що ми робимо тут? Як ми сюди потрапили? – Запала якась мовчанка. Декілька секунд шокування минули, після чого почала вимальовуватися нова реальність, у якій Фред не міг згадати ані подій вчорашнього вечора, ані свого найкращого друга Майка, який і запропонував Де він? Що сталося? Та чому він взагалі пішов вчора ввечері? 

– Дивина та й годі. – Занепокоєно мовила Енн, – Ні, якщо ти, дійсно, зараз говориш правду, то виходить, що Майкл був правий. 

– Майкл! – в очах Фреда блиснула іскра спогадів. – Я вже десь чув це ім'я… Воно таке знайоме, і все ж я ніяк не можу зробити асоціацію з людиною, якій воно належить. 

– То ти хочеш сказати, що вся твоя пам’ять зникла саме вчора?

– Виходить що так, – кивнув він.

– Але все інше про себе, своє життя, школу ти ж маєш пам’ятати?

– Я й не помітив, аби щось з інших спогадів зникло. Все ніби й залишилося так, як було. От тільки таке відчуття, що чогось не вистачає…

– Або краще сказати когось. – Недовірливо мовила Енн, – Так і чую я: якийсь дурний жарт ти хочеш зі мною прокрутити! Ні, ну реально якось не віриться, що ти взяв і забув друга, з яким знайомий пів життя!

– А може, це ти зараз з мене знущаєшся, вигадавши якогось такого друга? – Обоє перезирнулися знову. Мимоволі за поглядами можна було зрозуміти, що тут ніхто не бреше, але ж хтось мав бути правий. Стурбованість була головним чинником, що це вже не жарти, а щось таки сталося. От тільки що? Сказати складно.

– Може, рушимо до центру? Врешті-решт стовбичимо тут, дискутуючи про людину, яка зникла за моїми словами, а за твоїми, взагалі не існувала! – Фредді посміхнувся – це звучало так дивно, що самому не вірилося у реальність такого випадку.

– Знаєш, мене хвилює ще й той факт, що увесь вчорашній вечір, немов у тумані.

– В сенсі? Невже ти призабув те кафе. Це ж ти оплатив там рахунок, – мовила Енн, а співрозмовник у ту ж мить ляснув себе по лобі.

– Точняк! Це було! Згадав, але все одно я наче збираю якийсь чудернацький пазл! Так же не має бути, правильно? – Замислено сказав він, походжаючи по снігу, який приємно хрустіла під ногами. Його тут було багато, тож шар вийшов доволі товстий, – О, може, ти розкажеш ще щось про вчорашні події? Так ніби пам'ять повертається. – Енн зміряла його черговим уважним поглядом, але все ж щось вирішила. Здавалося, у ній бояться дві стихії. 

– Краще я покажу тобі дещо з речей Майкла, а саме ту книгу знаків, з якої все й почалося, – з цими словами вона звернула до будівлі, ступаючи широкими кроками. 

Фред тільки й подивився їй услід. З важким зітханням він примостився на найближчу лавку, з якої відкривався непоганий вид на всю долину. Їхній будинок знаходився вище за інші, чим і виділявся, і подобався їм особливо. Мабуть, саме тому Тед і вибрав його.