Розділ 4 "Відчуття великої загрози"

– Що за чортівня?! – Вилаявся Фред і присів, аби розглянути слід детальніше. Він доторкнувся до зеленої рідини і одразу ж забрав руки, – Гаряче ж! Мушу визнати, що сніг від нього тане доволі швидко, але тут його розтало ще дуже мало, значить…  

– Значить власник сліду був тут нещодавно, – закінчив думку Майкл і озирнувся назад. 

Хуртовина набирала сили, і сніг летів просто в обличчя, від чого усі прижмурювалися.

На вулиці ж досі чулися люди, немов цього сліду й не існувало.

– Я не можу сказати, що цей слід залишили окультисти, адже це був би повний абсурд, але… – Голос Енн обривається. Вона вислідковує сяючий слід поглядом, який веде за будинки, кудись туди, вглиб лісу.

– Але все вказує на те, що ті, хто за ним стоять, точно не звичайні люди.

– То що ж ти пропонуєш тепер? – Знову втрутився Фред. Він не одягав рукавиці, а натомість тримав руки в кишенях куртки, нервово то стискаючи, то розтискаючи їх. – Майкл зміряв його холодним, але впевненим поглядом, що вже не виказував тої стурбованості. Тепер же він нагадував себе звичного, такого яким вони знали його завжди.

– Я нічого не можу тобі пропонувати. Я не знаю, що тут коїться, я не знаю, ані хто винен у тому, що сталося 12 років тому, ані що саме тоді відбулося взагалі. Я всього-на-всього повідомив вам, що помітив дещо незвичайне…

– Як і я… Та ми мусимо щось з цим робити, правильно? – Енн прибрала надокучливе золотисте волосся, що увесь час закривало їй обличчя, від чого дивитися стало трохи легше.

– Значить так, – лідерським тоном розпочав Майк, – Я відправляюся туди сам, а Ви негайно рушайте назад до міста та спробуйте або знайти такі ж збіги, або просто будьте уважними. 

– В сенсі сам?! – Дещо розлючено мовив Фред і виступив вперед.

– Ти будеш з Енн і крапка. Я не хочу більше піднімати цю тему. Мені вже час…

– Куди час? Що ти хочеш?

– Що я хочу? – Повторив запитання Майкл, перш ніж розвернутися, – Я думаю, тут не знадобиться багато роздумів – тільки перевірити свої теорії. Більше нічого… – Одразу за цими словами його постать крок за кроком почала швидко віддалятися, залишивши друзів у дещо напруженому стані, який нелегко передати словами. З одного боку, їхнє перебування тут було чітким і ясним. З іншого ж, все було якось примарно, немов чогось не вистачало. Немов так не мало бути. 

– Ходімо… Може, ще посидимо в кафе, зігріємось, а там вже й підемо додому. Що у цьому такого? Він просто вирішив погуляти, ось і все. Немає у цьому чогось особливого. 

– Слухай, – перебила Енн, ніби й не слухаючи його, – Щодо тих подій 2012. Це ж був жарт, що ніхто не знав, як саме все відбулося? 

– Я не розумію: які тут можуть бути жарти. У вільному доступі так і сказано: інформація щодо того, як, коли і чому сталася лавина – відсутня. – Декілька секунд обоє дивилися одне одного мовчки, проте між ними панувала якась дивна атмосфера наростання хвилювання. 

– В сенсі? Але ж у сучасному світі існують і супутникові знімки, і камери, і зв'язок, і… 

– Давай я просто зацитую? "Уся інформація стосовно цієї зони зникла з радарів та супутників на час тих подій, фактично нам вимкнули усі наші очі, що є й досі незрозумілим для сучасної науки. Лише після прибуття наших спеціалістів на місце було помічено грандіозні наслідки лавини. Не більше ". – Холодно якось стало від цих слів. 

Наче уся мінусова температура зібралася і вдарила одночасно, але надзвичайно потужно. 

– Куди ми приїхали? Що це за місце взагалі таке? 

– Та чорт його зна… Врешті-решт ми ще й не помітили тут нічого такого… Може, ми просто гаємо час, шукаючи неіснуючого. 

– Але хіба можна назвати неіснуючим те, що вже стільки разів подало знаки своєї реалістичності? – пара йшла повільно, але дискусія все розвивалася і розвивалася. 

Багато що змінилося за цей день, але не так фізично, як психологічно. Фактично це був той унікальний момент, коли щось всередині випереджало очі та здоровий глузд, немов попереджаючи про щось. Складно було визначати, що саме це є. Що викликає такий стан? Що змушує нас відчувати майбутнє? Звичайно, це все відбувається тільки підсвідомо, але все ж таки мені здається, що у чомусь доля сама підказує нам, куди йти. 

Двоє моє молодих людей все віддалялися, розчиняючись у зимовому тумані хуртовини. Вони минали дерева, ліхтарі та яскраві будиночки, мимоволі око радувалося, дивлячись на цю картину, але… Але щось у цьому тумані завжди було не таким теплим, як все оточення. Щось завжди змушувало придивитися туди. Але що це було? Ілюзія чи дійсність? Хто стоїть за усім, що сталося у цій долині? Що є правдою, а що вигадкою? Схоже, так просто відповіді ми отримаємо, та чи є вона взагалі – питання теж риторичне. 

***

У лісі ж панувала дещо інша атмосфера. Взагалі галас містечка сюди практично недоходив. Природа буквально спала, тому звуків у цю пору тут було вкрай мало. Було вже достатньо пізно і хлопець майже нічого не бачив би, якби не сяючий слід. Серед ялин, що закривали небо, світла доходило мало, але подекуди, особливо на галявинах місяць таки проглядався.