Розділ 1 “Ніщо не буває двічі”

Через 12 років.

30 грудня 2024 

За вікном пролітали засніжені ліси та поля. Яскраво сяяло сонце – небо чисте, ані хмаринки. На горизонті, так далеко, як тільки може бачити око, простирається дика альпійська природа. 

Машина їхала швидко, але це можна було пояснити тим, що на дорозі, порожній від інших транспортних засобів, можна було собі це дозволити. BMW 5 синього кольору гнала вперед вільно та нестримно. Її потужність так вдало гармонувала з краєвидами навколо. 

Саме серце радувалося, відчуваючи наближення свята. Як не як, а за два дні – Новий Рік. Але цього разу він точно буде особливим… Таким його не бачив ще ніхто – ані Фред, ані Енн, ані Майкл. 

Почнімо з того, що всі троє жили в одному місті, однієї багатоповерхівки. Майкл, якому було сімнадцять та Енн, молодша від нього на рік, були братом і сестрою. Кожен з них мав у собі щось особливе: наприклад, Енн полюблала гру на гітарі, зачасту поринаючи у мелодію нот годинами. Звичайно, і вона час від часу втрачала натхнення, та врешті-решт після довгих думок рука тягнулася до струн знову і знову, таким чином покращуючи свої навички і заодно змінюючи себе та свій характер. Стосовно Майкла, то це був високий плечистий парубок з яскраво вираженими ознаками лідера, хоча варто визнати – його ніколи не заносило. За своє життя він випробував багато захоплень, але найбільше його вабило мистецтво фотографії та кіно. Не було б такого дня, коли він проходив повз гарний пейзаж, не сфотографувавши його. 

Цей же день не був винятком, і він зробив вже не один десяток фоток зимових пейзажів для свого Інстаграму. 

Колись він любив малювати, але з часом відчуття недосконалості малюнків змусило його зосередитися саме на новому захопленні. Він вбачав ідеал саме у чіткості реалістичних зображень. 

Навпроти, у сусідній будівлі через дорогу від них мешкав Фред – дещо дивакуватий своїми витівками та запальним характером. 

Вік його не відрізнявся від Майклового. 

– Ну й далечінь же! Вся спина вже затекла, – ліниво поскаржився Фредді. Його очі з яскраво вираженими почуттям втоми ковзили по білим заметам. Здавалося, йому вже й не хочеться дістатися того місця, задля якого він і погодився поїхати зі своїми приятелями на зимові канікули. 

– Скажи: тебе що, не подобається це місце? Подумай тільки: жодних слідів цивілізації, замість якої, тут ці краєвиди, на які можна дивитися вічно. 

– Повторюю: нудота та й годі! Все біле і біле… Одні ялини і ялини… Горі і гори… Ну скажи: що тут такого особливого, що ти клацаєш свій айфон чи не щосекунди?

– Ех-х, – важко зітхнув Майк, вимкнувши напіврозряджений телефон, – Природу треба не просто споглядати. Її необхідно розуміти. Тоді вона буде здаватися тобі іншою. 

– Не можу поділити з тобою цю думку, – втрутилася у розмову Енн. – Навіть мені така довга поїздка здається занадто тривалою. – Мовила вона і знову звернула свою увагу в телефон, а її пальці швидко почали якийсь текст. 

– Знаєте, мабуть веселіше бути водієм, аніж пасажиром! – висловив свою думку Тед – батько Енн і Майкла, який мав відвезти усіх трьох до необхідного місця, додав і свою думку, до цього тримаючи мовчанку, – Як на мене музика занадто тиха, зробімо подорож веселішою! – Він голосно розсміявся і підвищив гучність своєї улюбленої "The champions",  яка кричала вже на весь салон, доки водій під неї підспівував. Сонце було високо, а на небі – жодної хмаринки. Це був один з тих яскравих зимових днів, насичених цим особливим настроєм. Таким світлим і багатообіцяючим. Він  надихає, чарував і радував одночасно. Коли око споглядало навколишню красу, душа мимоволі радувалася, іскрилася. 

Музика й далі весело звучала в салоні. Безтурботно було, так безтурботно. Здавалося, так буде завжди: і ця дорога, і природа, і все навколо.

– До речі, а чому Ви вибрали поїхати саме до Долину Крижаних Сліз? Назва ж ніби не дуже новорічна. – Продовжив розмову Фредді.

– Ох, – важко зітхнув Тед і звернув свою увагу ліворуч – на дерева близ дороги, – ну по-перше це місце досить відоме і там ціни не сильно кусаються. Раніше вона звалася інакше, але після подій 2012… – В авто запала тиша. Після останніх слів було важко щось казати, але на поганій ноті він не любив закінчувати, – Але врешті-решт те, що було колись, не трапиться двічі. Після такої ситуації було перероблено усю систему протилавинної оборони та й стало все куди краще. За роки це містечко відновили, всі вже й забулися про те, що було, а от назва… Вона час від часу нагадує нам про ті події. 

– У мене питання, – замислено мовив Майк, – То невже ніхто не міг якось не допустити, аби це сталося? І хто ж винен у цьому? – Приблизно з хвилину Тед мовчав – тільки музика, яка лунала собі мов нічого не коїться, все лунала і лунала. 

– Коротше кажучи справу зам'яли. Невідомо ані що сталося того вечора, ані чому так все закінчилося. Одним словом – морок. 

– А свідки? 

– Ніхто не вижив… Долину завалило з усіх сторін. За декілька хвилин все містечко вже було під багатометровими шаром снігу… – По спині Майкла побігли мурашки. Такого він точно не очікував. 

– Такого вже не буде, більше ніколи… Звичайно, шкода всіх їх, але ми вже не вплинемо на минуле, – Тед кахикнув і, дещо змінив тон розмови, – зате у нас є можливість розвантажитися та гарно провести цей Новий Рік. – Машина в'їхала у гірський тунель, і враз стало темно. Тільки лампи в тунелі давало змогу бачити хоч щось. Серце затріпотіло ще на в'їзді. Хтозна: чи передчувало воно щось, чи просто дивувалося красі долини, яка постала перед очима. Сотні мальовничих та різнокольорових будиночків розкинулися то тут, то там. Засніжені схили та ялинкових ліс… Око банально не встигало вловити усі об'єкти навколо. Тільки один вирізнявся якось по-своєму. Це був придорожній надпис "Долина Крижаних Сліз".