3

3

            Ранок почався просто жахливо. Окрім того, що я взагалі не виспався завдяки Віці, я ще й проспав, а мій будильник схоже дійсно зґвалтував чебурашка, бо той не заграв і не розбудив мене. Я зі швидкістю світла  почав збиратись, швидко вмився, почистив зуби та навіть не поїв своїх улюблених овочів. Але це був лише початок мого жахливого ранку. Мій чобіт знову перехотів взуватись, тому я вирішив повторити мій минулий досвід та помив ноги, вдягнув чисті шкарпетки. Якась магія! Мій чобіт дійсно після цього нормально взувся, чи може це я сам собі таке в голову вбив, що без цього він не зможе нормально вдягнутись. Накинувши куртку я взяв рюкзак на одне плече та бігом із квартири в школу, але як тільки я вийшов з під’їзду, то згадав, що не закрив двері, а я живу на сьомому поверсі. «От чорт! Доведеться знову пертись на гору!»- Крикнув я, але зібравшись із силами я все таки зміг піднятись на сьомий поверх. Тепер я ще більше почав кричати, бо двері все таки зачинені. Моя ненормативна лексика не знала меж. Вже за десять хвилин почнеться перший урок, а мені йти хвилин зо двадцять. Тому сьогодні я буду бігти, типу дуже хочу отримати знання в школі. Звісно по дорозі я спромігся вступити калюжу, і як би моя хвора фантазія не казала, що треба стрибати на одній нозі, бо я ж вступив в лаву, але мені сьогодні було взагалі не до цього. Мабуть, я вперше так біг до школи. Однак, чому ж я так туди біжу? Сьогодні середа, а в цей день у нас перший урок географії проводить директор, а він дуже не любить коли хтось запізнюється на його уроки. Станіслав Геннадійович -  так звати нашого директора, проте ми його називаємо просто Стася. Він взагалі добрий вчитель, і завжди спокійно все пояснить, але він більше за все не любив запізнення на урок, це його виводило із себе. Одного разу він навіть поставив два бали нашій відмінниці тільки за те, що вона запізнилась на урок, і це було лише один раз, вона завжди приходила вчасно, але саме  в той день запізнилась. Проте, чомусь Стася подумав, що треба вліпити двійку в щоденник. Після уроку була така істерика, вона так плакала, що навіть мені захотілось її втішити. А мене в класі знають, як найпофігістичнішого хлопця школи. Бо мені, чомусь, взагалі не цікаво, що стається із іншими людьми. Раніше я просто допомагав, бо мені  було нічого робити, однак зараз я дивлюсь і думаю: «Чого це має мене хвилювати, якось самі розберуться». Я не можу сказати, що це добре з мого боку, але я просто не звертаю уваги і ніяк не зважаю, можливо це дійсно погано, але мене це не хвилює. Ось я прийшов на урок, дивовижно, але я все таки встиг, тож тепер наш урок буде без істерик. Цікаво було навіть не те, що я якось зміг прийти вчасно, а те, що Алекс говорив із Вікою ,це на нього не схоже, він би ніколи не підійшов до такого вампіра як вона. Алекса можна зацікавити лишень їжею, ну або якимись покинутими будівлями. І я чомусь злякався, бо зрозумів, що вона може розказати про легенду з канібалами, а тому я буду сподіватись, що вони таки спілкуються про їжу. Я сів за парту, але продовжував краєм ока слідкувати за цими двома. Через цих канібалів, я вчора не міг заснути, а якщо вона дійсно розказує про це Алексу, то він мене точно потягне із собою туди. А якщо взяти до уваги те, що це старе село і в ньому ще рік тому жила одна бабуся, то може якісь хворі люди туди таки прийдуть, але звідки їм взятись в нашій країні я не розумію. Від цих думок мені стало ще гірше. В клас зайшов Стася, він був дуже заклопотаний, тому швидко нам дав завдання в підручнику та  контурних картах і ми почали його виконувати. На диво, я дуже швидко все виконав, на мене це взагалі не схоже ,але тим краще, було більше часу подумати про це село. Може ці канібали там дійсно живуть? В такому випадку, чому влада не відправить туди правоохоронні органи, бо хто знає, яке зло ці люди можуть принести суспільству. Тільки я задумався про те, як могли з’явитись канібали, чому вони їли собі подібних, як за мою парту стрибає Алекс , я ледь не став заїкою на все життя:

-Ти що, здурів? Я так можу і дар мови згубити через такі різкі стрибки.- Кажу я, ледь не задихаючись від переляку.

-Ну сорян*(*Сорян-підліткове «Вибач»), коротше, мені розказали про одне класне місце, ми можемо туди сходити. Там ми отримаємо купу нових емоцій.

-Ні! Я ще не пережив той обвал стіни, а ти вже пропонуєш їхати в село канібалів, знаєш, я вже краще тригонометрію вивчу.-Віднікуюсь я.

-Яких канібалів? І що за село? Я чогось не знаю?- Здивовано питає Алекс.

-А хіба тобі Віка щойно не про нього казала? Ти так уважно слухав, що мені здалось ви саме про це і говорили? Чи ні?

-Макс! Ти що, знову п’яний? Вона мені розказала про класне кафе, яке побудували геть недавно, а ти мені тут про канібалів. І я хотів тобі запропонувати туди сходити після школи. Але ідея про це село мені сподобалась в рази більше. Тому давай, розказуй, що це за село і чому саме канібалів.- «От хто мене за язик тягнув, тепер я сам себе затягнув у пастку, що ж, доведеться все розказати.»

-Це село знаходиться за кілька кілометрів від траси. Мені Віка розказала, що там можуть жити канібали, бо вона спілкувалась із тими, хто зміг  це пережити. Мені не дуже віриться, що там живуть людожери, але це все одно страшно. На дворі двадцять перше століття, не розумію, як ще можуть бути канібали, це все дуже дивно. Але навіть не намагайся мене запросити в цю поїздку, я туди не хочу їхати, ніколи.

-Я перевірю цю інформацію, і якщо там все буде чисто, то ми туди поїдемо, тому не переживай, все буде добре. Я сподіваюсь, що це все легенди і це просте покинуте село, в якому хтось пару разів бачив людей, може це просто такі самі любителі погуляти як ми, а може там дійсно хтось живе, але про це ніхто не знав, тому назвали покинутим. Так чи інакше, я перевірю цю інформацію, а потім, як виявиться, що все добре, ми поїдемо туди разом.- На диво спокійно відповідає Алекс, але чомусь мені ця спокійність не подобається.