ЕПІЛОГ

Пам’ятаю, як порівнювала наше Кохання з киплячою лавою чи могутнім громом. Мабуть, тоді я ще не розуміла, що почуття вміють подорослішати й затьмарити собою цілий світ.

Сьогодні, у звичайному приватному люксі, ми не сперечалися: хто кому головний. Просто стали одним цілим, разом плакали й сміялися та вперше у житті боялися образити навіть подихом... МИ літали серед мрій! Єдине земне створіння, якого вже не розділити нічим.

Ось Борис відчув мою знемогу й примостив в обіймах, біля серця. А я прикрила очі та слухала його солодку пісню. Воно натхненно пульсувало під моєю щокою й розповідало про своє Кохання до дівчини, що перейшла йому дорогу колись.

– Борю, а як тато? – запитую, ніжно торкаючись долонею Його розпашілого личка.

– Тато помер пів року тому, – сумно й коротко відповідає він.

– Як? Чому, коханий? Він же завжди був такий веселий і міцний...

– Був. Доки я не вліпився в бетонну огорожу й не розтрощив відразу наші з тобою мрії та занапастив батьківське серце. Він довго тримався краще за мене й не виказував, що слабшає з кожним днем. Того дня йому випадково повідомили дурницю, наче я впав з тренажера. Просто переплутали. Казали він похитнувся, взявся за груди й помер. Це була миттєва смерть та прощення мені не буде, – сором'язливо скидає гірку сльозу Змій.

– Борю, не картай себе за те, що зробила з нами доля. Ти хотів перемогти, щоб ми пишалися тобою. Як же боляче й шкода... Тато переживав страшенно, коли ти прогнав мене. Він дуже хотів аби ми були разом, – витираю по черзі його сльози й свої.

– Так, він дуже тебе любив. Весь час чіплявся, щоб я не зволікав і, як тільки зможу, відразу мчав повертати тебе. Цей наказ я виконав, а ще... Коли б він знав про Любчика, мабуть, ожив би, – вдячно пестить мене Борис.

– Господи! Я оце подумала, що дідусь зі внуком перейшли рубіж життя майже одночасно? – поповзли мурашки по моїй сині.

– Виходить, що так. Ну, коли ми вже заговорили про серйозне, тоді скажи: поїдеш зі мною додому? Виконаєш мрію мого батька - жити зі мною в горі та в радості, в багатстві та в бідності? Чи тобі ці зелені галявини миліші? – раптом став ще серйознішим мій чарівний чоловік.

– Ці галявини? Та навіщо вони мені? Борю, у нас небо вище і схоже на твої очі. Сонце яскравіше і птахи співучіші. А люди, сумні чи веселі, все одно рідні. Я з тобою поїду куди завгодно, хоч на крайню Північ. Тільки Любчика в теплі хутра вберемо й будемо жити серед льодовиків, – тихо цілую його мокрі очі, а Змій потроху відходить від смутку й каже:

– Навіщо ж до льодовиків? Достатньо буде до Хмільника. Є таке курортне містечко у Вінницькій області. Там я народився й виріс. Там вперше за кермо дитячого картинга сів. Там наш з батьком дім і купа знайомих. А ще люди звідусіль туди лікуватися їдуть. І мені термальні ванни й відновлювальні масажі дуже допомогли. Крім того, я там працюю тренером у юніорів. Ось бачиш, коли знайшов час розповісти тобі свою біографію. Ти ж сама казала: краще пізно, ніж ніколи? – повеселішав стрімкий гонщик.

– Я читала про Хмільник. Тільки ні за що б не подумала, що ти звідти. Чомусь вважала, що в тобі вирує південна кров. Дивно, що в нас раніше не було часу поговорити про все це, – чомусь почуваюся винною перед ним.

– Не було, бо я вертівся, мов дурний. Та й що взяти з того, кого називали «летючим Змієм»? Це ж іграшка - паперова й порожня. Тягнеться до неба, а сама прикута до мотузки. А ти мене покохала таким. Я багато чого передумав і зрозумів, лежачи в каторжному ліжку. Тільки прекрасна мама Любчика ще й досі не відповіла мені на поставлене запитання, – нагадує мені Борис, а я починаю загравати:

– Розумієте, пане, я звикла давати відповідь серед банкетної зали, оточена глядачами й орхідеями. Коли наречений схиляє коліно й дарує діаманти. А ще возить на Камаро...

– Камаро в минулому, моя єдина. Здихався я пихатого заліза й ані трохи не шкодую. Розрахувався з командою, хоч ми не прощалися. Хлопці приїздять до мене й на треку дітлахам поради дають. До речі, у мене є пристойний дім. Менший, ніж у твоїх батьків, але родина там вміститься немаленька, – натякає Змій, що й сам не вірить низькопробному висновку лікарів. Адже те, що відбувається з нами в цьому номері точно не тягне на чоловічі недоліки.

– Біда в тому, Борю, що мама з татом тебе прийняли й точно планують нас тут обвінчати, а ти їм знову всі карти переплутати хочеш, – весело заглядаю до Його неймовірних очей.

– А я тебе з Любчиком викраду, маю право! І навіщо ми будемо їм заважати? Вони мають улюблену справу, тільки донечка виросла й хоче бути самостійною. Ну, а скільки я всього хочу - зараз детально розповім... – сипле тими загарбницькими іскрами з очей мій неперевершений Змій і бере в ситуації гору.

Так і з'явилася серед космічного простору маленька яскрава зіронька, ім'я якій - щаслива родина Змієвських. А тим, хто вірить у силу грошей, цією розповіддю я довела протилежне.

І ще одне. Наразі, коли я пишу ці рядки, виглядаю геть не тендітною... Ми не змогли бути розважливими й чекати, доки Любчик підросте. Взяли й спростували неправильний діагноз. І вже через кілька місяців у нашому родинному горщику буде аж п'ять росточків: тато, мама, чарівний Любомир і майбутні двійнятка. Спеціально прохаємо лікарів тримати в таємниці стать наших крихіток. Нехай для всіх буде сюрприз!

Ось така вийшла проста й романтична історія про нелегкий шлях двох земних створінь, що бажали долетіти до мрій і точно до них долетіли.