Розділ 14. Це твій тато

Борис Змієвський звісно сміливець та інтриган, тільки я випадково його перевершила. Самовпевнений ловелас навіть не припускав, що може схибити в амурних справах. І взагалі, після аварії, його голова була зайнята поверненням організму до нормального стану. А самотня ображена дівчина поїхала геть, щоб подарувати життя маленькому хлопчикові.

От і сьогодні в мене дуже нелегкий день. Предки встигли погуляти з онуком на свіжому повітрі, проінспектували свою ідеальну оселю й вихором помчали до кондитерської. А мене залишили охороняти сон малечі й створювати перед дзеркалом образ чарівної матусі...

Чесно кажучи я хвилювалася більше, ніж перед пологами. Воно й не дивно, адже відтоді, як шалений гонщик відібрав у мене душу, а потім оповив її смутком - пройшло немало часу.

Як обіцяв, вихований гість зателефонував спочатку з аеропорту, а потім від дверей. Я зібралася з духом і відчинила... Той, кого востаннє обіймала перед фатальними змаганнями, а потім бачила скаліченого в страшній палаті - стояв переді мною змужнілий і приголомшливо гарний.

Його грайлива посмішка тепер була приємно стриманою, а очі проникали наскрізь та примушували ціпеніти. Ясно, що мій отетерілий вигляд тішив красеня, бо Він мовчки простягнув до мене руки, а я забула про розсудливість і здоровий глузд та просто впала йому на груди. Борис гучно застогнав, наче його сильно вдарили, й оповив усю відразу.

Навколо не було сусідських вікон і цікавих очей, як вдома. Тобто були, тільки на деякій відстані та й взагалі тут люди дещо інакше ставляться до правил приватності. Не знаю, скільки ми так стояли та Змій опам’ятався першим і послабив міцні обійми.

– Як же я скучив за серцем, що ніколи не покидало мене. Прости, я злякався... Знав, що будеш віддавати всю себе й не хотів, аби мучилась,  – замість вітання прошепотів він і поступово сповз переді мною на коліна.

– Борю, що ти робиш? Зупинись! Хіба забув, що я не вмію на тебе ображатись? А ще я дуже чекала на цю мить і вірила, що вона настане, – сльози котилися з мене градом та більше не були гіркими.

Він послухався, підвівся й подарував проникливу блакить свого погляду, а я взяла його за руку й запросила до вітальні. Посадила за стіл і хотіла пригостити смаколиками з цукерні батьків та він не дозволив. Сидячи піймав за стан і утопив в  райських обіймах.

– Яка ж ти неймовірно красива! Зажди, я хочу надивитися на ту, що вабила з першої хвилини й не виходила навіть з побитої голови. Не знаю, як знайшов сили відштовхнути? Ліно, немає мені без тебе життя на землі! – сипле зізнаннями «летючий Змій» та перетворює моє серце на солодкий десерт.

– Господи! Як же мені було скрутно та я щаслива, що ти здолав недугу й тепер знову впевнений у собі. Тільки я не розумію, всіма цими словами ти хочеш сказати, що МИ можемо спробувати ще раз? – розгублено заглядаю в глибину прекрасних очей і чую:

– Безсумнівно. Є лише один нюанс і він важливий. Через нього тепер ти можеш прогнати мене геть. Те, що я працював над відновленням не шкодуючи сил, дало свої результати. І як тебе побачив - збожеволів від бажань. Та лікарі чомусь вважають, що я не зможу мати дітей. Ось сказав і наче помер...

Я була надто близько й відчувала, що в нього все на місті. А тому загадково посміхнулася й підняла руку:

– І це все? Інших перепон, щоб додати до цієї краси обручку немає?

– Боже мій! Ти й досі носиш її? Але я не можу знову бути невиправним егоїстом. Стосовно тебе - це святотатство. Квіточко, я одержимий тобою та подумай про себе... – продовжує вмовляти мене Змій і в цю мить ми обоє чуємо, що прокинулося наше дитятко.

Любчик завжди подає голос, коли не бачить поруч блаженних очей своєї рідні. А я дивлюся на знеможеного зізнаннями Бориса й розквітаю, як справжня квітка навесні.

Потім примушую встати й тягну до дитячої. Він втрачає останнє терпіння й починає здогадуватися. І коли я беру на руки сонне й рум’яне диво, що як дві краплі води схоже на Нього, мужній гонщик Борис Змієвський чіпляється за одвірки, аби не впасти. Намагається щось сказати та від розпачу й насолоди його красиві губи ворушаться без слів. Тоді я допомагаю:

– Познайомся, таточку, з маленьким Любомиром. Любчику - це твій тато...

– ...Ліно, як же так? Я відштовхнув тебе у таку відповідальну мить. А ти, смілива й нездоланна, дала життя нашому зернятку. Я - дурний боягуз і кінчиків волосся твого не гідний, – пригортається до нас «летючий Змій» і сльози капають з його ясних очей на кофтинку сина.

– Візьми потримай його, не бійся. Дивися, він тебе прийняв. Взагалі-то Любчик не дуже радіє стороннім людям, а в тобі відчув рідного, – милуюся картиною, про яку мріяла ціле життя.

Від солодкого раювання Борис закриває очі, намагається проковтнути повітря й дуже обережно горне до себе малечу. Не контролюючи емоцій, занурюється обличчям у його крихітне тепло, а я не витримую й обіймаю обох. Тепер наша родина ціла й це тягне на справжнє божевілля!

– Борю, мені треба його погодувати. Посидь отут, бо ще впадеш, – схвильовано зітхаю й забираю у Коханого його міжзоряний дарунок.

Я зручно вмощуюся у своєму кріслі й пригортаю Любчика до грудей. А колишній неперевершений звабник поглинає ту картину й намагається залишатися при тямі...

Виручило авто батьків, що під’їхало до двору. Чутно було, як зачинилися ворота й гараж. Зараз парочка моїх снобів з’явиться на порозі, аби нарешті познайомитися з «бездомним водієм і ніщебродом». Саме так вони називали Його колись.