Розділ 13. Любомир

Гостювала я у батьків довгенько і в призначений час народила свою крихітку. Не хочу пригадувати сам процес, бо й так зрозуміло, що він був для мене важким. Але ж результат неймовірний! Ось воно лежить у мене на руці, борсається й муркотить, вітаючись зі світом.   

Чи я щаслива? Так! Найщасливіша на землі. Його припухлі світлі оченята та розкидані крилами брівки не дадуть сплутати малюка ні з ким. За ціле життя я лише раз бачила такі неповторні риси обличчя. Коли посеред вулиці до мене причепився незнайомий нахабний водій. А потім став для мене всім. Наше Кохання кипіло мов вулканічна лава, було могутніше за серпневий грім, злітало вище небес та раптом впало в темну безодню й захлинулося в ній...

«Летючий Змій», що з дитинства не боявся шалених швидкостей, стрімких авто й гарячих шин чомусь раптом злякався, що я не справлюся з його болячками й прогнав, навіть не заглянувши в очі. Просто довірив цю нелегку місію татові та залишив на згадку про наше швидкоплинне Кохання казкову малечу, про яку я мріяла довгих дев’ять місяців.

А мої предки тепер такі шовкові й покірні, якими я їх навіть не уявляла. Пригадую, як у дитинстві захворіла на свинку й не могла ні дихати нормально, ні їсти - вони піклувалися добре та все одно не були настільки лагідними.

Одне діставало, що вже кілька разів намагалися зблизити мене зі старим мільйонером Гюнтером Швабом. Та я суворо заборонила їм мріяти про наш шлюб, бо він мені й даром не здався. Лише маленький пухнастий котик міг розраховувати на всю мою любов, якої вистачило б і на його тата. Тільки Борис Змієвський цього щастя не захотів!

Назвали ми крихітку - Любомиром. Така собі спорідненість любові й умиротворіння. Захоплені прекрасною дитинкою, часто кличемо його Любчиком і здається виросте наш пестунчик ще більшим нахабою, ніж його татусь. 

Ім'я довго не шукали. Ще в пологовому його підказала акушерка. Польська емігрантка, коли прийняла дитинку, відразу сказала: «Привіт блакитноокий!»

Я тоді була добряче причмелена та мало розуміла навколишній світ, але її слова почула й запитала:

– Чому так? Він же ще нічого не бачить.

А вона відповіла:

– Все він бачить, тільки нам не говорить. І з такими оченятами - ім’я йому Любомир.

Мені сподобалася думка уважної медикині й тепер я не уявляю іншого імені та в кожному погляді малечі пригадую яскраві очі Бориса. Так і живу з всеосяжною любов’ю до дитинки й гнітючою пусткою там, де колись панував коханий чоловік.

Час спливає невпинно і моє сонечко вже тримало голівку й починало щось белькотіти, як одного разу, гуляючи з ним в парку, я отримала дзвінок з дому. Телефонувала онука сусідки, баби Валі. Вона живе не в нашому будинку, але про мій яскравий роман з «летючим Змієм» звісно знає. Про той зірковий спалах чула купа людей. Вони смакували наслідками аварії, пліткували про мою «зраду» і наш розрив... Та думаю, що наразі вже знайшли для розваги своїм язикам інші нещастя.

– Добридень, закордонна пані! Це я, Даринка. Онука баби Валі. Як ти там - жируєш серед капіталістів? Пробач! Це не мої слова, а бабці. Вона розповідає про Гордієнків у дворі такі байки, що просто вуха в’януть, – чую я й посміхаюся та пригадую, як засмутила стареньку, коли дуже швидко повернулася начебто від батьків.

– Вітаю, Даринко! Дякую, у нас все нормально. Давай я тебе наберу, щоб було дешевше, – весело пропоную дівчині й розумію, що рахувати гроші у нас родинне.

– Та не парся, фройляйн! Я в порядку. Є один крутий чувак, що підкидає мені бабки. До речі, про крутих. Тут твій зірковий гонщик намалювався. Бабця казала, що спочатку навіть не впізнала. Якийсь він став не такий. Раніше не ходив, а витанцьовував і поглядом грався, а тут з’явився тихий і сумний. Цитую стареньку. Присіпався, аби повідомила твоє місцеперебування. Але ти не хвилюйся, бабуся в мене моноліт. Поморозилася трохи й відпустила ні з чим.

– ...Борис мене шукав? Він ходить? – відчуваю, як від її слів мені перехопило подих.

– Та я ж не бачила його, дорогенька! Але судячи зі сказаного, пересувався він на своїх двох, без сторонньої допомоги, – шокувала мене онука сусідки.

– Дякую тобі, Дашуню, за гарні новини! Значить живий-здоровий «летючий Змій». Це надихає. А як ти поживаєш? Заміж за свого крутого збираєшся? – почуваюся піднесено та намагаюся хоч якось пригальмувати збурені думки.

– Оце вже ні! З ними тільки халепи набиратись. Заміж треба йти за звичайного роботягу. Бо ті, що мріють про славу й багатство горя нам, дівчатам, додають. Ось як твій... Даруй, що сіль на рани підсипаю, – каже дівчина й скоро ми прощаємося.

Я прямую з Любчиком додому й думаю про те, що сусіди на Батьківщині ще й досі не знають про моє материнство. Дивина та й годі! Але наша диктаторка наказала своєму знайомому детективу робити що завгодно, тільки не дати новині просочитись на районі. Особисто мені байдуже та в мами своя стратегія, нехай грається.

Від хорошої новини у мене на серці потеплішало, а на чолі підсвідомо з'явилася легенька посмішка. Ясно, що Борис Змієвський не міг залишатися інвалідом і в тому, що він переможе неміч не було жодного сумніву. Адже зі мною чи без мене, на трасі чи під час тяжкої реабілітації - він здолав би всі перешкоди. Таким уже створила його матінка-природа.

Пройшло ще кілька днів і, вперше за майже півтора року, я знову почула Його голос. Схопилася на ноги й вибігла надвір, під високі смереки.