Розділ 12. Фрау бабця

Добу відпочила й повернулася до роботи в інституті. Співробітники не дуже, а шеф моїй появі зрадів. Намагався розпитати та він дядько розумний і відразу просік, що хвалитися мені нічим.

Час тягнувся тупо й безжально. Дивно, але Борис Змієвський послухався й про себе більше не нагадував. Я ще сподівалася на Його настирливість та здається не цього разу. Ясно, що він був живий і не виключено, що вже закадрив якусь симпатичну італійську медсестричку. Йому це запросто!

Але жіноче серце не камінь і вистачило мене лише на кілька тижнів. А потім зателефонувала до клініки й запитала в довідці про стан травмованого гонщика. Інформацію пошукали й відповіли, що пацієнта перевели до центру реабілітації, де він продовжує лікування. Цього мені було достатньо.

До речі, в моєму порожньому житті з'явилась нова дивина. Інколи як прямувала з роботи чи до супермаркету, бачила позаду себе одне й те ж авто. Ні, не Камаро! Звичайний жовтенький Сітроен. Може, випадковість чи хтось зі зраджених чоловіків їздить до нашого двору слідкувати за невірною дамою? І що тільки не лізе до голови самотньої вагітної жінки!

Відповідь прийшла раптово. З інституту поверталася стомленою. Намагаюся швиденько вкласти ключ до замка, а він не влазить... Підсвідомо відходжу від дверей і хапаюся за живіт. Тепер я роблю це частенько. Силуюся контролювати рухи, але марно. Ось і прибиральниця прошепотіла мені на вухо вітання з нащадком. Ще ж нічогісінько не видно, а баби якось бачать!

Та наразі двері навстіж прочиняються й на порозі квартири стоїть усміхнена мама. Оце так сюрприз! За нею вигулькнув тато й вони дружно проспівали:

– Привіт, маленька! А ми тут повз пролітали й вирішили ненадовго завітати.

Далі кинулися обіймати й заволокли всередину. Мабуть, лише мої батьки можуть викидати подібні номери. Нормальні старі повинні були зателефонувати, повідомити про свій приїзд чи хоч запитати: як я сприйму їх візит?

Тільки не ці! Вони завжди були некерованими та в дитинстві мені це страшенно подобалося. А потім виховувала бабуся Любава й прищепила високі моральні цінності. Саме тоді ми з батьками у поглядах на життя й розійшлись.

– А як ви всередину потрапили? Невже й досі не викинули старі ключі? І мене до смерті налякали. Що ваш літак вимушено сів у Борисполі, як кудись у справах прямували? – зітхнула й відчувала, що сьогоднішній вечір буде важким.

– Доцю! Ти така гарна стала, – притискає мене до грудей тато, а мама безцеремонно каже:

– Це, мій голубе, не завжди так. Одних жінок вагітність паскудить, а інших - прикрашає...

– То ось що за авто тягається біля двору! А я думала, що від мого діагнозу дах сповзає. Дядько Кір довго не маніжився, в нашій поліклініці побував і все рознюхав? – склала я грішне з праведним.

– Мамцю, наша дитина голова! Ти диви як легко розкусила твої таємні наміри. Так, ця невиправна підкидає Кирилові роботи й грошей, аби він тебе охороняв. Тільки як дізналися правду, у самих ледве дах не з’їхав. Але ж ти ризикова у нас! Вирішила зробити цю фрау бабцею, – весело сміється батько.

– А я й не проти! Раніше здавалося, що не готова. А тепер щаслива. Вітаю, доню! – проникає в мене люблячим поглядом мама, а нещодавно була така колюча й чужа.

Наразі батьки пригадали, як робили це коли я була мала й почали дружно збирати на стіл. А мене посадили в центрі й нічого робити не давали. Натхненно розповідали про свої справи й поводилися так, наче ми нормальна родина. Невже забули, що я навчилася розраховувати тільки на власні сили? Та їх нещирість я запила пігулками й пішла відпочивати.

І знову нежданчик! До кімнати вривається мама й тримає на витягнутих руках одну з моїх піжам:

– Перевдягнися, доню! Випрала в екопорошку, що з собою привезла. Не гоже дитинці починати їсти хімію ще в утробі.

– Тю! Але ж я хавала ту хімію в тобі, разом з китайськими підробками, та й досі жива. Мамо, не перегинай, бо швиденько до свого Дортмунда відбудете, – навіть не збираюся виконувати її дурний наказ.

– Ми й самі не плануємо затримуватися. Ось тільки оформимо тобі виїзд й миттю назад. Справи не чекають! І не надувай свої красиві губенята. Не назовсім. Народиш у пристойній клініці, онуча запишуть німцем, а там роби що хочеш, як завжди, – педантично розпланувала моє життя ця підробна німкеня.

– Яким на фіг німцем, мамо? То лише місце народження й усе. Але ж ти щось приховуєш. Невже той ваш Гюнтер ще й досі мріє про мене? – прискіпливо дивлюся на матір.

– Так, він дуже вірний чоловік. А ще як дізнається про українського нащадка, то й спадок миттю перепише. Грошей у нього - завались. Тільки дітей немає. До речі, Кір перевіряв медичні показники твого шофера й дізнався, що він здоровий, наче бик. Жодного спадкового захворювання. Ну, хіба що побитий скрізь...

– Ви вже й медкарту Бориса відкопали? На цьому край. Не лізьте до мене всередину й просто валіть! – кидаю в неї подушкою та мати весело ловить і продовжує:

– Вибач, доцю, але це нормальна практика. Треба знати про нащадка все. А як не хочеш Гюнтера, знайдемо тобі молодого жеребчика. Ти ж у нас красуня. Тільки не бісись, тобі не можна.

Пів ночі я крутилася в ліжку й не спала. От що мені робити? Залишатися тут одній дійсно страшно. Добре, коли все добре. А як щось трапиться? Я ж геть сама, а Його дитинка для мене найдорожча у житті. І не треба мені ніякого Гюнтера й інших жеребців. Просто хочу вдало народити своє рідненьке диво й піклуватися про нового Змія... Господи, як же мені не вистачає того шаленого серця, що вміє летіти до мрій!