Розділ 11. Шлях додому

Тепер у моєму телефоні неочікувана новинка - електронний кабінет майбутньої мами. І з’явився він тоді, коли я думала лише про здоров’я коханого. Того, хто спочатку блискавично вирішив зробити мене нареченою, а потім так само перекреслив наш чарівний світ. Та я звикла поважати рішення мого єдиного, навіть коли вони безжальні й страшні.

У віртуальному світі - я голова. Маю деякі ексклюзивні розробки та й теки з файлами зберігаються в моїх ґаджетах, мов на параді. Ось тільки у справжньому житті геть заплуталася й не знаю: що робитиму далі??? Та рішення все-таки прийняла й пошукала лікаря Борі. А як знайшла, сказала наступне:

– Сеньйоре доктор, я вдячна Вам за допомогу, а ще маю одне дуже важливе прохання. Будь ласка, нехай моя вагітність залишається лікарською таємницею. Для всіх, особливо для Борі. Тобто для Вашого пацієнта. Знання і Бог допоможуть Вам витягнути Його з біди, а мій шлях лежить додому. Ви абсолютно праві: я повинна дбати про майбутню дитинку. Це головне.

– Perché? Не розумію. Але ж у вас з сеньйором Змієвським може бути родина! Так, якийсь час він залишатиметься не дуже надійною опорою та я давно не бачив подібної сили. Пацієнт має необмежений внутрішній потенціал і перспективу стати на ноги. Як пілот, за штурвал авто, він навряд чи сяде та є купа інших професій. Спробуйте допомогти одне одному. Запевняю, це спрацює, – збурено говорить зовсім стороння нашим нещастям людина, та не переконує мене. Я залишаю прохання незмінним і скоро прощаюся з ним.

Повертаючись до готелю, купую в аптеці ліки, що прописали. От халепа! Давно не ковтала ніяких пігулок. Весь час думаю про те, що сьогодні сталося. Спочатку відчула смертельну образу, а як дізналася про малечу - наче переродилася. Воно відразу підтримало мене. І думка, що «летючий Змій» тепер назавжди залишиться зі мною, гріє душу. Лягла відпочити й не зчулася як задрімала.

Розбудив дзвінок Самійловича:

– Ліно, дівчинко, де ти є? Я лише на мить відвернувся, щоб дізнатися про майбутню операцію, а ти кудись зникла. Я ж хвилююся! Не вистачало ще й тобі злягти. Кажуть, на Борю чекає дуже відповідальне хірургічне втручання. Будуть зміцнювати хребет, а як та поміч приживеться - він зможе ходити... Чув колись про таке та не бажав для сина!

– Будемо молитися за успіх, Самійловичу. А я виконую бажання нашого Змія та їду звідси. Зі мною все буде добре, не переймайтеся. Думаю, що тут ми вже більше не зустрінемося. Всього найкращого! – хотіла закінчити розмову та він зрозумів:

– Тобто це все? А що я синові скажу?

– Що я підкорилася його волі. Як тоді, коли прийняла пропозицію і була відданою над усе. Боря допоміг мені втямити головне: якщо людина когось безмежно кохає, може зробити для неї що завгодно і відпустити теж... Ви бережіть себе, Самійловичу. До побачення! – і скинула. Не могла більше терпіти біль, а мені про маленьку «зміючку» необхідно дбати.

Навіть посміхнулася. Цікаво: хто там? Хлопчик чи дівчинка? Які неймовірні зміни принесла ця подорож до біди й закінчилася непередбачувано. Хоча це ж не кінець, а лише початок мрій. Правда, дещо інших.

Огляд визначних місць і пам’яток я відклала на майбутнє. Чомусь подумала, коли мій малюк підросте - привезу його сюди, аби побачив місце, де я дізналася про нього. Це буде романтично!

Купила квиток на перший ліпший рейс та вперше у житті боялася перельоту. Але моя крихітка поводилася чемно відразу за двох: за себе й за тата, що прогнав мене.

А як забирала ключі у баби Валі, то вона дивилася на мене блюдцями здивованих очей і промовляла:

– Невже там може не сподобатися? Ліно, я думала ти полетіла назавжди, а воно он як повернулося. І що там панове Гордієнки?

– У них все добре. Вам вітання передають! – брешу й не червонію та з цими словами відчуваю перші прояви токсикозу. Хоча то лише моя реакція на нещиру розмову.

Ось я і вдома. Тут спокійно й затишно. Та оманливе враження зникає вмить, як відкриваю шафу й бачу купу Його речей. А ще на столику й полицях красуються наші радісні обличчя. Хто взагалі додумався фіксувати щастя на фото? Це добре, коли воно з тобою, а як уже в минулому - тоді страшенно болить...

Швидко збираю ті осяяні мордочки й кладу ниць та раптом чую з сумки рингтон повідомлення. Ковзаю по екрану й тепер виглядаю такою ж здивованою, як напередодні баба Валя, тільки більше. На мій рахунок прийшов великий переказ від Дойче Банку й відразу за ним купа реклами про те, що робити з коштами.

Це мої предки схаменулися чи хтось пожартував? Але фінансові установи не мають почуття гумору, хіба що то фейк. Не встигаю нічого зробити, як на екрані з’являється татів номер. Що за терміновість? З телефоном прямую в бік туалету, бо наразі точно впісяюся.

– Привіт, доню! Хочу дізнатися: ти переказ отримала? – настирливо відриває він мене від виконання фізіологічних потреб.

– Вітаю, татку! А хіба Банк не відзвітував? І взагалі: що у вас там коїться? Ти маму в заручниці взяв чи з дому вигнав? – радію не грошам, а розмові. Батько ж, як не крути.

– Зер гут, доню! Вона надалі обіцяла бути розважливішою. Переворот був, але без крові. Моя Маріша - жінка розумна, тільки дуже гонориста. Та саме за це я й покохав її колись. А як твій «примарний гонщик»? Лікуй його добре. Бо ми вам голову морочимо, а як припече, то просимося під тепле жіноче крильце.