Розділ 9. Прожени її

Переліт був жахливим. Не в плані турбулентності чи присутності на борту терористів. Просто мені якомога швидше треба зійти на землю, домчати у клініку й побачити Його... Я вже повідомила Самійловича і він, як міг у цій пекельній ситуації, зрадів.

Сказав, що я неймовірна... Уявляєте? Батько й син дарують мені однакові компліменти, а я на них геть не заслуговую. Чому? Та тому, що жив собі «летючий Змій» у власному світі й усе з ним було добре. А потім я випадково перейшла дорогу, заморочила голову своїми моральними цінностями й тепер він лежить під крапельницями та не розуміє: навіщо якісь люди тицяють в нього голками?

Поселення до готелю відклала на потім. Рюкзак за плечима не заважає. На фоні моторошних подій, він зовсім невагомий. В таксі за вікно не дивлюся й стомлено прикриваю очі. Що я там не бачила? Звичайне сучасне місто, з вітринами й купою людей. Якби не біда, що спіткала Борю, я взагалі не потрапила б сюди. Ну, не тягне мене до подорожей!

У медичному центрі трохи розгубилася та мені допомогли потрапити на поверх, де перебувають важкохворі. І ось ми з батьком-тренером уже стоїмо посеред коридору, обіймаємося й плачемо. А ще в мене таке враження, наче цей чоловік рідніший за тих, що кинули в підлітковому віці й попхалися на кращі хліби.

– Швидко ти добралася, Ліно. Дякую! – не криючись, хлипає Самійлович. Я бачу, як сильно він постарішав, наче під сивиною на обличчі заклякла смерть.

– Тату, де Боря? Ви з ним розмовляли? Що кажуть лікарі? – без чемних вибриків, сиплю дурними запитаннями й він звітує мені:

– Його привезли у стані медичного сну й відразу забрали до операційної. Довго нічого не казали та я волів думати, що син живий. А як в палату доставили, мені показали через скло. Тоді відлягло трохи. Лікар каже, що Боря на диво міцно чіпляється за життя й допомагає їм, адже з подібними травмами виживають одиниці. Як правило... Тільки ж він зроду не корився жодним правилам і знає, що дуже потрібен мені тут. Нам з тобою потрібен.

– Навіть не думайте про погане! Боря житиме, я це відчуваю. Він казав, що ми повинні долетіти до мрій. А мрій у нас було дуже багато. Наприклад, одружитися й наробити Вам онуків. Так він хотів...

Розумію, що верзу недоречне, але ж не битися в істериці. Це точно не допоможе ні батькові, ні мені.

– Добре, що ти сильна. Навіть сильніша, ніж думаєш. З твоєю появою Борис забув про всіх недоумкуватих подружок. І я несказанно зрадів, що він зупинив свій вибір на фантастичній дівчинці, яка наче прийшла з інших часів. У вас все вийде, Ліно. Головне, щоб жив... – Самійлович завжди був веселуном, а тепер знову плаче.

– Не треба, тату. І мене не хваліть, бо немає за що. Просто скажіть як Його побачити, – пригортаюся до плеча й відчуваю на серці пекельний біль.

– Не знаю. Вони тут усі дуже суворі. Це в нас «підмастив» трохи й відразу можна про щось домовлятися. А європейці в конвертах грошей не беруть, –  сумно зітхає він.

Тільки тепер я схаменулася й швиденько дістала з кишені задекларовані кількасот баксів та винувато простягнула:

– Я намагалася зібрати більше, але поки що тільки це.

– Яка ж ти неземна дитина! Кажу, що готівка тут не працює. Борю лікують коштом страховки та спонсорської допомоги. Йому надають все необхідне, що призначили. Тому сховай, ще згодяться, – пестить бідолашний мене по спині та вже не плаче. Значить я припхалася не марно. Тепер нас поруч з Ним двоє.

Далі ми шукаємо підтримки у персоналу, але не дивлячись на численні поїздки світом, Самійлович англійської до ладу не знає. Медики нічого не розуміють і лише виховано посміхаються.

– Можна я спробую? – перебираю керування, бо з моєю роботою англійська в мережі необхідна щоденно. Ну й розмовна - така собі.

На запитання про травмованого українського гонщика медпрацівники реагують адекватно й відразу спрямовують до відповідного лікаря. Швидкий чорнявий чоловік уважно слухає моє прохання й запрошує йти за ним.

Ось він залишив нас в коридорі, а сам пірнув за скляні двері й розсунув жалюзі... Від побаченого мені знову захотілося втратити свідомість. Мій красивий і сильний «летючий Змій» лежав у спеціальному (більше схожому на велику труну) ліжку й був прикутий до нього здавалося всім, що тільки існує в медицині.

Смертельно блідий і зовсім нерухомий, він залишався при тямі й обережно повернув очі в наш бік. Більше я не встигла нічого подумати, як там біля нього забігали медсестри й лікар опустив фіранки. Потім вийшов назовні та повідомив:

– Хворий просить аби до нього зайшов батько. Я можу дозволити кілька хвилин. Пацієнт нервує, а йому це геть небажано. Каже, що хоче порадитися...

Мені здалося, наче лікар хотів ще щось сказати, але стримався. Найбільше я жадала потрапити за ті двері та наразі не сперечалася. Якщо Боря покликав тата, значить так йому краще.

Що відбувалося далі, я не бачила. А Самійловича вбрали у стерильний одяг і він вперше, після трагедії, наблизився до сина.

– Привіт, малий. Тримайся! Ми Змієвські - живучі. Ось трішки підлатають тебе й поїдемо додому. Там у нас повітря цілюще і люди всі свої. Разом з Каролінкою, до речі. Ти ж її бачив, – намагається посміхнутися батько.

А син, не зважаючи на свій міжпросторовий стан, в душі залишається борцем і шепоче наступне: