Розділ 6. Ділова зрада

– Тату, чому це тебе гризе? Ти розумієш, що вона моя остання надія потрапити на змагання? Потебенько більше жодного євро в мене не вкладе, доки я хоч щось не виграю. А мсьє Жосен, після того, як на очах у всіх розірвав нашу попередню домовленість, взагалі оком у мій бік не поведе! Це ділова зрада, – збуджено пояснює батькові Борис.

– Але ж дівчина в тебе щиро закохана й чекала ввечері додому, а ти попхався до тієї Мальвіни! Господи прости... – сварить сина Змієвський-старший. Та справжній ловелас виправдовується так:

– У неї волосся вже не блакитне. Перефарбувала!

– Та нехай би вона його хоч поголила, все одно так робити не годиться! А що як хтось Кароліні донесе? Наприклад, рогоносець тієї відьми. Ти ж снуєш поміж бабів, мов справжній змій і навіть не криєшся. Краще сів би та розповів дівчинці що й до чого. Вона повинна знати, бо я геть не розумію, як ти розрулиш усе. Плануєш одружитися, до змагань допустять лише як поновиш ліцензію, а ще страховка й екіпірування... Синку, якщо підсумувати, виходить страшне! – розмахує руками Самійлович та йде з ангара, щоб не наговорити гіршого.

Ця розмова відбувається на очах у команди, але чоловіки зайняті своїми справами й не звертають на родинну сварку жодної уваги. І та згуртованість не заради професійного виживання, а з солідарності роти у всіх на замку й інформація нікуди далі не піде.

Тобто коли я наївно думала, що мій коханий на приміському треку готується до відповідальних змагань, він спокійно вимкнув телефон і зустрічався з однією зі своїх пасій? І це не актриса чи модель, а заможна дама сорока п’яти років. На хвилиночку - директорка ринку! Якось вона побачила юного Змієвського на трасі та не змогла пропустити повз. Діставала увагою й подарунками, аж доки він не піддався.

Та цього разу вони перетнулися невипадково. Борису терміново потрібні були немалі кошти. По-перше, його авто потребувало відповідного піклування. А по-друге, третє і так далі - то витрати на мою каблучку, вечір в ресторані, не кажучи вже про спортивні справи.

Немолоду спонсорку Борис розрадив так, що дама пообіцяла вийняти кругленьку суму, призначену на реконструкцію торгівельних площ. Та не встиг спортивний красень вибратися з покоїв меценатки, як туди припхався її законний чоловік. А в того пана була серйозна підготовка з мордобою та ще й у важкій категорії.

Сварка вийшла гучна, але коротка. Господар дому кілька разів кинув молодого коханця дружини об стіну й підбив око, а Борис намагався захищатися та лише травмував кулаки. Тільки про це мені наречений звісно не розповів.

Взагалі останнім часом молодий Змієвський зі здоровим глуздом дружив погано. У нього й так накопичилася купа нагальних питань. Та замість вирішувати їх, він вподобав посеред вулиці незнайомку й поводився наче мільйонер? А наостанок - зробив пропозицію. І треба ж було мені відповісти згодою тому, хто жив у дешевому мотелі й не мав за душею навіть власного куточка...

– Ось бачиш, Гордієнко, збулися твої жіночі марення, – безжально розбудив мене Самохін, коли я солодко куняла на клаві й продовжив: – Всю ніч працюєш зі своїм гонщиком у ліжку, а на роботі смертельно зморена спиш.

– Чого тобі, гумористе? – намагаюся прокинутися й легенько підтягую шкіру обличчя зі щічок на скроні та позіхаю. А що мені критися від колишнього бойфренда, коли він бачив мене вранці заспаною.

– Йди до шефа та звіти прихопи. Наші він вже читав, тільки ти цілий тиждень нічого не подаєш. Тримайся, Кавун сьогодні не в настрої, – підказує мені Самоха й запитує: – То коли вже твій Змій мені постера підпише?

– Як рак свисне! Йди собі. Що ви, наче діти, носитесь з тими автографами? У тебе вдома й так всі стіни дурнею заліплені, – збираю папери в теку й скидаю на флешку дещо нове.

– Зате шпалери клеїти не треба. А ти хіба ще пам'ятаєш мою кімнату? Це  неочікувано! – лукаво посміхається колега й мені ті спогади як болячка на п'ятій точці.

– Що пам'ятати? Як твоя мама зраділа, коли ми розбіглися. Та власне і я також, – натякаю на невідповідність Самохіна моїм життєвим вимогам, тому він зникає з очей.

Від боса я так-сяк відбилася й захотіла почути Борю. Я не часто йому набридаю, але бажання хоча б разочок за цілий день поринути до вогняних думок, сильніше за мене.

– Добридень, Каролінко! Як справи? – відповідає Змієвський-старший, а в мене всередині обривається щось.

– Вітаю, Самійловичу! Дякую, все нормально. А де Боря?

– Не хвилюйся, на трасі. Відпрацьовує вчорашні лінощі... – на півслові замовкає батько, а я не розумію й уточнюю:

– Ви маєте на увазі те, що він побився з кимось із колег та не міг ганяти?

– Це він тобі такого наплів? От безмозка дитина! Спокійно, Ліно, у  мене все під контролем, – тяжко зітхає чоловік, що припустився помилки і ляпнув зайвого.

– Як же мені не хвилюватися, коли він прийшов серед ночі та ще й побитий увесь? – граюся листочками на зеленій огорожі й пригадую, як Борис перестрів мене вперше. А тепер на деревах вже з'явилася весела зелень і птахи співають весняні пісні.

– Дитинко, та хіба ж то побитий? У Борьки якось два ребра добряче потріскалися, але ж зрослись. Правиця вивихнута. А вже скільки в нього зміщень на хребті, знає лише травматолог та й то коли на знімок дивиться. Така у пілота професія. Ти звикай до його синців, звісно якщо хочеш бути поруч з гонщиком, – відверто пояснює мені батько-тренер доволі страшні речі.