Розділ 4. Смертельна отрута

Час від часу в бік нашого столика зиркають глядачі й будь-яка нормальна дівчина, на моєму місці, роздавала б їм осяяні посмішки. Але гальма всередині мене підказують, що сталося надзвичайне. Погоджуючись провести вечір в ресторані з зіркою автоспорту я й припустити не могла, що він публічно зробить пропозицію. Завжди думала, що це повинно відбуватися в більш інтимній атмосфері та після довготриваліших стосунків? А тут розгубилася й відповіла згодою!

Ні, я розумію, що Борис гідний наречений, тільки я тут до чого? Купилася на красиві слова, вишукану каблучку та статус зіркової половинки... А що коли це якась інтрига або розрахунок? Я ж нічогісінько про нього не знаю! Може він десь кинув вагітну дівчину чи жінку з дитиною. Як бути тоді?

Та й відносно мене не все так просто. Адже гарячий залицяльник дізнався від лікарки лише адресу мого офісу. З розмов знає, що я працюю у світі цифрових технологій і моє життя доволі нудне. А про особисте, родину чи батьків - жодного разу не запитував. Про себе казав, що почав спортивний шлях з п'ятирічного віку і пишається батьком, котрий в команді завжди поруч з ним. Про матір змовчав, а я не наполягала.

Що ж, коли нареченому нецікаво, тоді відкриюся всім. Батьків я маю, але ще як закінчувала коледж, вони кинули мене. Не те щоб зовсім! Просто злиняли з дому, заради покращення сімейного буття. Так вони це мотивують.

Татів брат, дядько Влас, дуже запрошував у гості й предки полетіли. А я вперлася, бо не хотіла розривати навчальний процес посеред року й залишилася вдома з найріднішою людиною на землі - бабусею Любавою.

Казали, дядько служив в Західній групі військ (колишня НДР). А відразу після служби одружився й оселився в німецькому Дортмунді. Родина виховує доньку, тобто я маю двоюрідну сестру-німкеню? У родичів є свій кондитерський бізнес і взагалі та сімейка на фотках завжди така доглянута й щаслива...

А в нас тоді були не найкращі часи. Ось мої предки й купилися та ризикнули попрацювати на чужині. І так запрацювалися, що з часом стали громадянами федеральних земель Північної Рейн-Вестфалії. Зняли собі будиночок, інколи гроші мені підкидають та й приїздили вже кілька разів. А щодо мого переїзду - давно маю отакенну дірку в голові! Тільки з якого це дива я попхаюся до Німеччини? Я навіть мови тієї не знаю. Мотивація звісно слабенька, але хоч якась та є.

Все б нічого, та як гризла науки на факультеті кібернетики в політеху, бабуня захворіла й скоро померла. Не допомогли ні дорогі ліки, ні талановиті лікарі. Тільки й тоді я не подалася з дому. Жила сумно, без вечірок і розваг. Спробувала стосунки та не вигоріло. А те, що батьки живуть за кордоном знають одиниці й чоловіки до мене в чергу не шикуються...

Все це пролетіло в голові наче блискавка, коли почула:

– Ліно, вип'ємо за НАС та вже поїдемо.

Його фраза повернула до реальності й з мене вилізло дивне:

– До кого?

– Звісно до мене! Ти ж дала згоду бути зі мною, – лагідно посміхається Борис та мені наразі не до його місця проживання. Тут би розібратися у власній голові! Може, тому ліплю ще незграбніше:

– Давай іншим разом. Сьогодні я стомилася й хочу додому...

– Не зрозумів? – округлилися його щасливі очі й блаженна посмішка зникла.

– Прошу, не зважай! Викликай таксі, а далі побачимо, – не хочу демонструвати родинні розбіжності там, де родини ще немає.

Змієвський виконує мій наказ і ми покидаємо підмостки ресторану. На вулиці дихається краще. Приємні аромати весни перебиває хіба що сирий нічний вітер та заважає мріяти про справжнє тепло.

Ясно, що Камаро постоїть під охороною, на стоянці. А ми сідаємо до таксі й перевізник мчить за вказаною адресою. Тепер Борис зовсім поруч. Від нього приємно пахне елегантними парфумами й наречений обережно стискає мою долоню у своїй.

Я намагаюся уявити з НИМ ніч, але думки розвалюються. Нічого, заразом і перевіримо: почуття між нами чи вигадка його впертого мозку. Та якщо мені не сподобається, заручини скасуємо.

Під гіпнозом його замріяного погляду я не слідкувала за дорогою й заїхали ми невідомо куди. Ось таксі зупиняється біля якоїсь будівлі, на виїзді з міста. Це що жарт чи перевірка? Хіба зірковий гонщик може тут жити? Але він подає мені руку й авто миттю зникає з очей. Тепер навколо повна тиша, лише десь вдалині гавкає самотній пес.

– Борю, куди ти мене привіз? – оглядаю фасад напівтемного приміщення й пригадую, що як їздила до гуртового складу на закупи, бачила з вікна щось подібне.

– Ми тут живемо усі. Знімаємо для зручності кілька номерів. Звідси до Чайки зовсім близько, – розважливо пояснює він, а мене огортає холодний морок:

– Хто така Чайка? Ти мені не говорив... Це жінка? – проявляю тупість.

– Ні! Це наш український автотрек. Найкраще, що маємо. А про жінок, з твоєю появою, я забув і ніколи не згадаю. Та твої ревнощі мені до душі! – поблажливо всміхається Борис, а мені стає одночасно соромно й лячно.

Як же так? Ганяє на дорогому авто, вельми коштовну каблучку мені купив, планує одружитися, а сам живе в якомусь примітивному хостелі... Гей, зупинись! Вважаєш предків невиліковними снобами? А виходить і в тобі така ж зарозумілість сидить.

– Пробач, Борю, але я не можу сюди піти... Ти не казав, що поведеш наречену до готельного номера. Я хочу додому! – карбую відповідь і винувато опускаю очі.