Розділ 3. Не жартуй зі мною

Він телефонував майже кожного вечора. Дивовижно, але зірковою хворобою Борис Змієвський анітрохи не страждав і взагалі був щирим та цікавим співрозмовником.

Раніше мені здавалося, що особи такого польоту брутальні й розпусні. Але настирливість свого характеру мій новий знайомий пояснював так: «Завжди намагаюся долетіти до мрій!» І бажала я зізнаватися собі чи ні, але він мене все більше приваблював.

Перед поверненням зі змагань ми проговорили з пів ночі. Гонщик розповідав, що поставлене перед собою завдання виконав і почувається виснаженим. Та в розмовах зі мною знаходить відновлення й оживає, як раніше не вмів.

Якось обережно запитав мене про квіти:

– Ти казала, що не любиш троянди. А які квіти тобі до вподоби? Я повинен знати.

– Усі відразу. Тільки тоді, коли вони живі. Тримаються корінцями землі й знають, що неповторні. А зрізані - вже померли й милуватися ними гріх. Лише шкода, – чесно відповідаю, а він схвильовано зітхає:

– Я не припиняю радіти, що спинився тоді. Ніколи раніше не чув такого про квіти. Ти дійсно неймовірна. В усьому. Хочу додому, щоб заглянути у небесні очі й сказати таке, чого телефоном не можна.

– Знову інтригуєш? – стверджую очевидне, але він заперечує:

– Зовсім ні. Просто це не говорять поза очі. Спочатку я шукав подарунок, але ж ти відмовишся від будь-чого. Та я людина ризикова й спробую зробити так, як серце просить...

Далі утаємничено замовкає, а я намагаюся відгадати: що замислив «летючий Змій»? Тільки ми знайомі так мало, що забратися до його голови мені складно. А може це через те, що я маю геть мізерний досвід спілкування з чоловіками?

Не те щоб зовсім ніякого. Адже спочатку було палке студентське кохання. Правда закінчилося невдало, хлопець мені зрадив. Пізніше взагалі вляпалася у стосунки з жонатим. Казав, що розлучений, а виявилося НІ. Того я сама кинула. Далі до мене причепився Самохін. Буквально першого ж вечора познайомив з мамою та через кілька днів ми розбіглися, хоч і досі працюємо в одній конторі.

Саме тоді я й припинила шукати пригоди на свою безталанну голову. Просто заглибилася в роботу. Допомагала студентам, писала замовні статті, словом тренувала розум. А далі наш бос почав підкидати цікаві проєкти й справи пішли веселіше.

Та раптом у мене заболів зуб і я поїхала лікуватися. Там і зіткнулася з зіркою вітчизняного автоспорту й тепер думаю, що закохалася. І що з цим робити? Адже ми бачилися всього двічі в один день та жваво сперечалися.

В мережі знайшла про нього купу дурнуватих дописів і гарячі освідчення закоханих дівиць. А на сторінці Бориса Змієвського красувалася лаконічна фраза: «Неодружений Стрілець перебуває в пошуку». Все інше - то інтерв’ю та розповіді про спортивний шлях. Як на мене, для цілісної картини про людину, занадто мало інформації.

– Привіт! Я вже на своїй землі, – чую зі слухавки його натхненний голос.

– Вітаю! Коли прилетів? – стандартно цікавлюся.

– Я ще в Борисполі, але хотів домовитися про зустріч. Знаю, вдень ти дуже зайнята, тому ввечері запрошую на справжнє побачення. Згодна? – одночасно голосом школяра й завзятого ловеласа пропонує він.

– Ну от, починається! Тільки прилетів і знову диктуєш умови? – грішу невихованістю.

– Боже збав! Навпаки, не знаю як просити, щоб не відмовилась, – лагідно промовляє Змій.

– А я й не думала відмовлятись. У мене побачень не було вже років сто. А ще мені з тобою цікаво, – раптом зізнаюся йому.

– Ліно, ти навіть не уявляєш, як це вабить! Я спробую подарувати незабутні враження, – хитрує він і я підозрюю якийсь туманний задум.

– Та для мене всі враження будуть нові й незабутні. Що взяти зі звичайної заучки? – намагаюся спинити його шаленства та здається Борис не слухає:

– О котрій я можу заїхати?

– Ти призначаєш побачення, то ж сам керуй. Що-що, а це в тебе добре виходить, – добровільно віддаю владу в його вправні руки й чую:

– Дякую! Тоді десь о сьомій вечора я буду й поїдемо до одного чарівного ресторанчика.

– Добре. Я чекатиму, – відчуваю себе принцесою, яку запросили на бал.

Вдома вивалюю на ліжко всі речі, які можуть згодитися для відвідин ресторану. Новорічний корпоратив з колегами не рахується. А вперше потрапити в поле зору прискіпливої публіки, в компанії зіркого спортсмена, крок доволі відповідальний. Тому й лячно!

З кількох вечірніх суконь віддаю перевагу одній улюбленій, що висить у футлярі ще зі студентських років. Придбала, щоб бути дружкою в однокурсниці. Більше нікуди й не вдягала. Тільки для якісних речей не існує часу. І кількох сотень баксів вона точно варта.

Стою перед дзеркалом, мов шахова королева. Це тому, що чорний і білий кольори ефектно сповивають фігуру, у вигляді пісочного годинника та роблять талію осиною. Взагалі-то я й сама дівчина струнка.

Далі додаю легенькі чорні чобітки, на високих підборах. Шию й вушка прикрашаю бабусиним спадком. Добре вийшло! Але здається це вже не я, а хтось підкреслено скромний і одночасно зухвалий. З пухнастою зачіскою й манікюром все ОК. Що ж, спробую не зганьбитися.

Мій кавалер зателефонував близько дев’ятнадцятої. Я накинула на плечі знайоме пальто, взяла сумочку і вийшла з дому. Біля під’їзду стояла та сама крутезна тачка. Тільки її господар сьогодні не нагадував легковажного мачо в розстебнутій куртці й не демонстрував спортивний торс. Наразі це був ошатний пан, готовий сяяти в променях софітів і слави.